Skip to main content

Коли не сходить сонце

Коли не сходить сонце

Павутиння

Існувало одне досить дивне ритуальне дійство у випадку, коли негаразди та хвороби оселялися у домівці. Дивина його полягала ось у чому. 

Беретеся ви за якусь справу, вже взяли задля цього в руки косу чи лопату. Потім раптом все кидаєте і переходите до чогось іншого. Для чого, наприклад, беретесь за сокиру чи граблі. Але й те, не почавши роботи, кидаєте і йдете геть. Лягаєте десь у холодочку і спочиваєте, немов від закінчення вельми важливої справи. Через деякий час все те повторюється в будь якому варіанті знову. Незмінним залишається тільки відпочинок у холодочку. Потім виконується зовсім предивне дійство, яке ні з чим, що могло б слідувати зі звичайної логіки, не пов'язане. Людина раптом закінчує свій відпочинок, хутко береться за сокиру і йде до лісочка, де зрубує старе, напівзасохле дерево, на місці якого одразу ж саджається молоде деревце. Або знімаються з ніг чоботи, кидаються через хату, потім людина в них взувається і йде геть з двору. Вертається аж під вечір, але вже босоніж. Або береться глиняний кухоль, куди набирається звичайна вода, потім вона переливається у інший кухоль. При цьому пер¬ший кухоль розбивається. Потім вода з другого кухля переливається в третій, після чого другий теж розбивається. Вода з останнього кухля виливається на смітник і він теж знищується. Було навіть таке: людина бере гроші і йде на базар, але там, пройшовши всі ряди, поторгувавшись і дійшовши згоди до биття рук, нічого не купує і, навіть не витягнувши руки з кишені, повертається і йде собі геть. 

 

На розсуд пересічної людини такі дії являють собою звичайне божевілля і нічого більше. «Людина ця несповна розуму», - скаже кожен, хто буде свідком тих дій. 

Але все не так просто. Захопленість людини виром повсякденного життя, в якому вона діє з чисто зовнішніх міркувань, поступово призводить до закриття витоку її духовних сил. Вона нехтує тим, бо в житті й так все йде добре. Але настає час, коли відхід людини від розуміння нею істинного плину подій досягає критичної розбіжності. Критичний момент виникає тоді, коли все нароблене за довгий час, протягом якого було прийнято багато упереджених рішень, стає всім світосприйняттям людини, що й порушує зв'язок між свідомим і безсвідомим її світом. Тоді світло духу в ній зовсім згасає.

Якщо людина хоче, щоб добробут не покидав її домівку, щоб щасливе майбутнє не відвернулося від її дітей, їй треба зробити крок назустріч тому світлу.

У цьому випадку вкрай потрібним стає дійство, яке б порушило негативну налаштованість подій, що вже керують людиною в житті. На нього може вказати тільки дух людини. Таким дійством може бути будь-що, його треба тільки побачити, скинувши полуду з очей. Тут і приходить черга тим незвичним діям, які не вписуються в канву логічної послідовності подій.

У стародавні часи плем'я, що багато років жило бурхливим життям (брало участь у битвах з войовничими сусідами, забивало на їжу багато життєздатної худоби) з часом починали переслідувати невдачі. Йшла одна поразка за другою від ворогів, починався падіж худоби, хвороби та злидні потроху оселялися в житлах. Тоді осіле плем'я знімалося з обжитих місць і мандрувало в бік старих святилищ, де був потужний виток особливої енергії землі. Там виконувались складні ритуали, які за традицією закінчувалися жертвоприношенням домашньої худоби. Мета ритуалу полягала в очищенні людей у витоку енергії святилища і закріпленні того результату, коли цей їх намір попадав на небо під час жертвоприношення тварини. По закінченні ритуальних дійств святилище часто засипалося землею і плем'я відходило жити на нові землі.
Наші далекі пращури арії задля того ж посилали навіть посланців за межі свого буття, приносячи людські жертви. Щоб посланець з того боку життя, вже розуміючи істинний стан речей, допомог їм вийти зі скрути. Те саме робили і інки, що знаходились на протилежному боці земної кулі.

У нашій спадщині, що була наведена вище, розкриття духовного зору досягалося за рахунок нелогічних дій, коли разом з порушенням причинно-наслідкового перебігу подій відбувався вихід людини з його виру. Був намір на дію, була підготовка до неї, але слідство, сама дія, не наставали. Коса або сокира кидалися на землю, і людина йшла відпочивати в холодочок. Таких дійств завжди було стільки, поки не відбувалося відсторонення людини від зовнішнього, яке вже не мало влади над нею.

У момент того виходу в людині пробуджувався духовний зір і перед нею відкривалося світло істини. Людина чітко бачила, що терміново можна зробити, щоб розбити негативну налаштованість подій. Це завжди було дійство, яке виходило за межі так званої «здорової логіки». Його мета — навертання людського життя на відповідність загальному потоку подій в довколишньому через неочікувану дію.

У племінних культурах був ще такий ритуал, який, виходячи з його глибинної суті, мав назву — проходження точки «забування зла». Десь на гірській річці, де був великий водоспад, на середині стіни рубалася в скелі вузенька стежинка. Поряд з нею зі скаженою швидкістю летіла у прірву вода. По великій воді весною все плем'я, взявшись за руки, проходило тою стежинкою крізь водоспад. Перед, вочевидь, неминучою загибеллю на слизькому камінні людина полишала всі свої упередження, всі набуті негативні настрої. Вихід на світло з другого кінця того водяного тунелю смерті був другим народженням, святом піднесення духовних сил.

Щось подібне ми можемо спостерігати і в поведінці зростаючих дітей. Тиск життя на малу, ще несвідому дитину дуже великий, тому накопичення негативу скоро сягає свого краю. Що робить дитина? Лізе на високе дерево і стрибає з нього, або починає гуляти по гребеню хати, або бозна-навіщо залазить у глибочезний колодязь. Вкрай необхідна загроза, за якою стоїть воля душі. Інстинктивно усвідомлюючи це, дитина й шукає собі якусь халепу, на що ми, до¬рослі, дивимося з відчаєм. «Що ж воно таке у нас вродилося?» — питаємо ми у самих себе.

У сучасні часи для цього ж прислуговують так звані американські гірки, а також всі існуючі на сьогодні екстремальні види спорту. У всіх них одна мета — позбавлення залежності від пережитого, під тиском якого стають закритими витоки духовних сил у людині, та вірне, неупереджене розуміння плину довколишнього.

У характерників Запорозької Січі для такої ж цілі прислуговувала так звана «громова палиця», яка робилася зі звичайної гілки сухого дерева — верби, тополі або лішини. Козаки брали її до рук, коли наставала непевність та втома від безперервних активних дій у стані смертельної загрози, в якому вони весь час перебували. Довжина палиці була така, щоб людина могла вільно тримати її обома руками перед собою на ширині пліч. Козаки починали ходити з нею там, де було поле їх найактивніших дій. Те ходіння відбувалося або насправді, або просто подумки, коли козак, сидячи десь на високому місці під деревом, «переглядав» події свого життя, намагаючись діяти в них знову. Але тільки шматок сухої гілки тремтів у його руках.

Це відбувалося до тих пір, доки палиця у руках не переставала дрижати від уявних дій, які вдруге переживала людина. Пережите глухнуло, відступало від козака, натомість приходили внутрішні, давно забуті тепло і світло, шо наповнювали все людське єство. Людина знову поверталася до самої себе. Можна було жити далі.

©  Василь Чумаченко

Крик пугача

Pin It

Характерницька наука, Відьмацтво