Чому не знаємо давнього минулого українського народу?

3 тижнів 2 днів тому - 3 тижнів 2 днів тому #1 від slovmynule
Бачення української історії, яке популяризується нині, сформоване переважно у другій половині 19 – на початках 20 століття. У другій половині 20 століття таке бачення було модернізоване під партійною – державну ідеологію СРСР та нав’язувалось населенню усіх країн соціалістичного табору та науковцям усього світу.



Для радянського викладу української історії традиційно використовувались так звані давньоруські літописи, які були скомпільовані у московському царстві у 15 – 16 століттях з метою обґрунтування спланованої Москвою агресії на землі Литви та Волині – України (див. статтю "Війна проти слов’янського світогляду у 6 ст. до н.е. – 19 ст. н.е." та карту Волині – України).

Боротьба проти Литви та України набула свого особливого значення після таємних домовленостей, на початках 16 ст. н.е., між елітами східних та західних яхів (московітів та ляхів, підтриманих західними орденськими структурами) про переділ ними православних земель від Балтики до Чорного моря (див. статтю "Битва під Оршею 1514 року").

Все завершилось через три століття на користь Московського царства, у якому влада перейшла до сім’ї Романових. Цар Петро І у 1713 – 1721 роках, привласнивши назву слов’янської держави Рось, перейменував далеке північне царство у Російську імперію.

Імперія Романових у кінці 18 ст. н.е. зайняла усі землі Литовського князівства і більшої частини України та окупувала володіння Речі Посполитої (ляхів), узгодивши поділ з монархію Габсбургів та королівством Пруссією (Поділи Речі Посполитої).

На землях України царат продовжив репресивну політику, яку перед тим вела Річ Посполита. Король та магнати, зруйнувавши до 1725 року цілісність української держави, розгорнули активну боротьбу з усім українським та православним.


При останньому королі Речі Посполитої, Станіславі Августі Понятовському, для боротьби з українською елітою був створений королівський орден святого Станіслава (у 1765 р.), який здійснював спеціальні таємні акції та нищив очільників цієї еліти.

Після поділів Речі Посполитої, у 1772 – 1795 роках, терор, який чинили на захоплених землях України члени цього ордену, продовжили таємні служби Російської імперії.


Обґрунтуванням такого терору, для європейських таємних лож, у яких перебували майже усі дворянські (московсько – татарські) сім’ї Російської імперії, мали стати компільовані тексти давньоруських літописів.

Такі тексти умисне прив’язували історію Верхнього Поволжя (землі фіно – угрів, мосхів, яхів) до слов’янської історії, і сприяли намірам московських можновладців зазіхати на усю давньослов’янську та українську минульщину.

Під час великих пожеж, у так звані смутні часи (1598 – 1613 р.), велика частина компільованих літописів, у центральній частині Московії, була безповоротно знищена.

Але, після приведення на царство сім’ї Романових та закріплення за ними влади, цар Петро І розгорнув наполегливий пошук усіх наявних компілятів. Усе, що знаходили царські посланці, направлялось до імператорської бібліотеки у Петербурзі, для надійного зберігання.

На базі таких компілятів (Радзивілівський літопис, Лаврентіївський список, Іпатський список та інші) цар Олександр І задумав створити величний трактат, який мав назавжди увіковічнити генеральну лінію імперської історії.

Роботу над трактатом Олександр І доручив члену масонської ложі "Золотого вінця", потомку знатного татарського роду, відомого як рід Кара – Мурзи, власному історіографу та довіреному царському раднику – Миколі Карамзіну.

Багатотомна "Історія держави Російської", з під пера Миколи Карамзіна, вийшла з друку у 1818 році. У кінці роботи над нею, для написання останніх томів "Історії…", були залучені інші історики – Сергій Соловйов та Василь Ключевський.

Трактат Карамзіна викликав у дворянських колах імперії хвилю небаченого великодержавного піднесення. Головні ідеї 12 – ти томного видання стали основою бачення історії імперії для науковців, студентства, ліцеїстів та школярів.

Розвитком ідей "Історії держави Російської" перейнялась імперська наука. Вона обговорювала різні, часто екзотичні, теорії формування слов'янської державності, вивчала постаті сім’ї Рюриковичів, ідеалізувала Довгоруких та Боголюбських – тих Рюриковичів, які були вигнані з держави Рось у 12 ст. н.е.

У той же час йшло сплановане царатом нищення потомків знатних українських родів, носіїв давньослов’янського, роського, давньоукраїнського світогляду – Старотців – Рахманів, волхвів, представників незрадливої старшини.

По усіх південно – західних губерніях набували сили все нові та нові заборони українського книгодрукування, вжитку української мови, тривало нищення давньослов’янських та українських книг (див. перелік заборон).

Цілеспрямована боротьба зі слов’янською та українською спадщиною продовжувалась до моменту зречення останнього царя, розвалу Російської імперії та вбивства більшовиками сім’ї Миколи ІІ (1917 – 1918 р.).

У багатьох народів імперії з’явились можливості побудови нових або відновлення колишніх національних держав. Прагнула використати таку нагоду і Україна.

Але, придушивши намагання збудувати таку державу (УНР), партія більшовиків почала процес формування нової імперії з особливими, тоталітарними порядками (СРСР, 1922 – 1991 р.).

На тлі воєнних дій сусідні до України держави отримали нагоду приєднати до себе частини її земель (Польща, Румунія, Угорщина). На усіх українських теренах почалась широка ідеологічна обробка українського населення, позбавлення його духовної та історичної пам’яті.

Так ідеологи СРСР не знайшли нічого кращого як прив’язати історію нової тоталітарної держави до історії Російської імперії і піти шляхом закріплення ідеологічних штампів попередніх століть.

Завданням для радянських істориків стало наповнення історичного викладу, сформованого Карамзіним, новими міфами, які безповоротно прив’язали б історію слов’ян до історії Московського царства та імперії Романових.

З цією метою у наукове середовище вносяться ідеї про споконвічну бездержавність східних слов’ян (до появи Рюриковичів), про відсутність у давніх слов’ян єдиного об’єднуючого центру (центру слов’янотворення), про розтягнутість меж слов’янського розселення у бік Поволжя.

Підкидається ідея поділу у 8 – 9 ст. н.е. ареалу слов’янства на частини (західну, східну, південну), де східна його частина мала потрапляти у межі СРСР і сягати регіону Верхньої Волги.

Згодом, у наукових виданнях, набуває розголосу "теорія" трьох давньослов’янських спільнот – західної, південної, східної, які, начебто, шляхом поділу слов’янства за територіальним принципом, виникли у 8 – 9 ст. н.е.


За міфом, про поділ слов’янства на частини, актуальним ставав наступний міф.

Радянські ідеологи забажали перетворити східну спільноту на давньоруську народність, яка обов’язково мала поширюватись аж до Верхньої Волги та Оки. І це, не зважаючи на те, що у 10 – 13 ст. н.е. там проживало не слов’янське (фіно – угорське та інше) населення.


І хоча ідея давньоруської народності у 10 – 13 ст. н.е. різко суперечила слов’янській археології, влада вперто проштовхувала лінію нової міфотворчості.


Нові міфи беззастережно заполонили усі радянські енциклопедичні видання, наукову та навчальну літературу, активно пропагувались засобами масової інформації.


Москва наполягала – давньоруську народність треба вважати колискою трьох братніх народів: найперше, великоросів (московітів), а далі, малоросів (українців) і білорусів (литвинів). До того ж великороси – це беззаперечні старші брати у давньоруській колисці, а українці і білоруси – молодші.

Ідеологічний стрижень нової історії (від давніх часів до СРСР), як суміш карамзінської історії та новітніх радянських міфів, остаточно сформувався десь у 70 – 80 роках ХХ ст.

Він набув такого вигляду:

- давні слов’яни (бездержавні та дикі, до 6 – 8 ст. н.е.);
- східні слов’яни (одна з трьох спільностей у слов’янстві, 9 – 10 ст. н.е.);
- Київська Русь та період феодальної роздробленості (давньоруська народність, 10 – 13 ст. н.е.) ;
- монголо – татарське нашестя (втрата єдності цією народністю, сер. 13 ст. н.е.);
- Московське князівство, а далі царство (початок збирання давньоруських земель, 14 – 17 ст. н.е.);
- Російська імперія (остаточне об’єднання давньоруської народності, 18 – поч. 20 ст. н.е.) ;
- доба СРСР (слов’яни стають ядром нової радянської спільноти).

З розпадом у 1991 році СРСР здавалось, що шита білими нитками та наповнена новітніми міфами історія слов’янства та України піде у небуття. Була надія, що незаангажовані науковці, найперше у незалежній Україні, розпочнуть пошук істинної та правдивої джерельної бази, докопаються до давньослов’янських, дулібських, роських та українських витоків.

На жаль, такого не сталось.

Після розпаду СРСР, карамзінсько – радянська версія історії слов’янства так і не зникла зі сторінок наукових та популярних видань. У модифікованому вигляді вона продовжила свій вплив на молодих науковців, студентство та школярів.

Заради об’єктивності треба зауважити, що спроби змін у поглядах на історію України виникали ще з початків ХХ ст. н.е. Їх намагались здійснювати різні історики, серед яких і Михайло Грушевський.

Проте, історики минулого століття так і не змогли виявити компілятивності давньоруських літописів. Тому, здійснили не вповні вдалі спроби українізувати московські підробки.

Іншим великим недоліком досліджень минулого століття стало те, що бачення історії України 15 – 18 ст. н.е. будувалось за документами не українського походження, далеких від об’єктивності та історичної правди: польських, німецьких, литовських, угорських та інших.

Серед таких документів – магнатські та орденські хроніки, шляхетські (яхівські) статути, листування західних таємних лож з місцевою покатоличеною старшиною – шляхтою, яка боролась з українською владою, давнім слов’янським світоглядом, прагла закріпачити український народ та намагалась поширювати на українських землях католицизм (карта Волині – України 1641 р).


У таких однобоких матеріалах знайшлося місце лишень зміненому до невпізнання стану речей, посиланням на дії самих магнатів та шляхти, внутрішнім стосункам шляхти у межах лож, їх переписці з орденськими центрами за кордонами України. Це матеріали учасників п’ятої колони, які ненавиділи українську владу, українську духовність, та боролись із нею.

Для розуміння цього досить лишень поглянути на мапи України різних європейських картографів 17 ст. н.е. Такі мапи формувались на замовлення впливових західних кіл та відтворювали бачення устрою України ними та місцевими магнатами (див. статтю "Карти роських земель пізнього середньовіччя: Волинь – Україна 16 – 17ст. н.е.").

Разом з тим, у таких документах ви майже не знайдете прямих та детальних відомостей про руйнівну діяльність таємних орденських структур. Бо така діяльність (часто таємна) була направлена на нищення усього українського, давньослов’янського, на викорінення основ духовного життя українців, на боротьбу проти духовних Отців та незрадливого старшинства.

Після дезорганізації українських порядків на Правобережжі, остаточного знищення українських державних інституцій (у першій половині 18 ст. н.е.), боротьбу з усім українським (найперше на Волині, у другій половині 18 ст. н.е.) повів орден святого Станіслава.

Після останнього поділу Речі Посполитої (1795 р.), цей орден відновив своє існування під саксонським протекторатом (1809 – 1813 р.), а після Наполеонівських війн (1815 р.) він став частиною ідеологічної системи Російської імперії – нагородам ордену було надано державного статусу (1831 р.).

Після відходу українських земель до складу Російської імперії, політику нищення українського повели таємні служби підпорядковані Петербургу. На території Гетьманщини, а далі Волині та Поділля, ці служби зосередили увагу на святих місцях, на вилученні давніх артефактів та письмових джерел, на нищенні останніх духівників з рахмансько – волхвівської системи.

Поряд з цим, почалось формування імперських ідеологічних центрів, які мали протистояти українській духовності та традиціям.

До того ж, боротьба за українські землі між сусідніми імперіями, тривала аж до початку ХХ століття і вносила свої поправки у відношеннях місцевого населення та влади (карта губернського устрою та етнічних меж українців на початку 20 ст.).


Після буремних подій 1914 – 1922 років, спроб утворення Української держави (УНР), почався новий етап випробовувань для українського народу. Його розпочала більшовицька влада та каральні органи СРСР, які організували нелюдський голодомор 1932 – 1933 років та розгорнули широкі політичні та національні репресії 1937 – 1941 років.

У післявоєнний період, з 1945 року і аж до 1991 року, усі спроби українців відродити свою самоідентичність наштовхувались на безжалісну відповідь центру. Українцям – активістам загрожували виселенням до Сибіру, фізичними катуваннями, арештами, позбавленням права на професію.

У 60 – 80 роках ХХ століття, в умовах ідеологічного тиску органів КПРС та КДБ, нові заборони торкнулись давньої історії та археології України. Дослідникам не варто було чіпати теми, які могли б суттєво змінити історію України, сприяти виявленню давніх коренів народу та імен його славних героїв.

Автори вузівських та шкільних підручників історії СРСР та України повинні були беззастережно витримувати ідеологічні рамки встановлені Москвою. З’явилась і нова форма впливів на археологів та істориків – підписки (для КДБ) про нерозголошення інформації під час розкопок та досліджень, особливо при виявленні незрозумілих та небажаних для офіційної історії матеріалів.

На таких засадах була сформована плеяда радянських науковців та археологів, які нині представляють еліту академічної науки та визначають напрямки розвитку історичних та археологічних досліджень в Україні.

На жаль, за часи незалежності так і не відбулось вагомих змін в історичній науці. Авторам підручників не вдалось позбутися нав’язаних компільованими творами (давньоруськими літописами, "Історією держави Російської", радянськими теоріями та міфами) ідей про давню слов’янську бездержавність, про міфічну давньоруську народність, про дивну середньовічну Україну, якої ніби і не було.

Саме тому, історія держави Україна нині має такий вигляд:

- ранні слов’яни (племена, до 5 ст. н.е.);
- слов’яни (бездержавні, 5 – 8 ст. н.е.);
- союзи східних слов’ян (перші держави, 9 – 10 ст. н.е.);
- Київська Русь і князівства (давньоруська народність, держава Рюриковичів, князівства, 10 – 13 ст. н.е.);
- Галицько – Волинське князівство, далі держава (початок нового етапу, 13 – 14 ст. н.е.);
- Литовсько – Руський період (поява українців та України, 14 – 16 ст. н.е.);
- Польський період (Україна у складі Речі Посполитої, 16 – 18 ст. н.е.);
- Гетьманщина (частина України у союзі з Москвою, 17 – 18 ст. н.е.);
- Російська та Австрійська імперія (часи панування імперій, 19 – поч. 20 ст. н.е.);
- УНР (спроба відновлення України, поч. 20 ст. н.е.);
- УРСР (радянська республіка, 1922 – 1991 р.);
- Україна незалежна (1991р. і далі).

Але, чи відповідає ця конфігурація істині? Чи наближається вона хоч трохи до правдивого історичного викладу? Чи ліквідувала вона усі штучні білі плями минулого?

Варто констатувати, що ні.

Бо існують питання, на які ця модель, слов’янської та української історії, не дає зрозумілих і чітких відповідей. Ось такі запитання:

- що стимулювало появу слов’янства?
- де був центр слов’янотворення і як він діяв?
- звідки взялись варяги і де їх прабатьківщина?
- чому Рюриковичі стали на бік ворогів слов’янства?
- ким був для України король – католик Данило, спасителем чи зрадником?
- коли і як народилась українська ментальність і продовженням чого вона є?
- яка сила протистояла магнатам та шляхті на території України у 16 – 17 століттях?
- чи міг гетьман – єзуїт Богдан – Зиновій Хмельницький щиро любити Україну та бути її правдивим героєм?
- чому загарбники України у 18 – 19 століттях зосередили свої головні удари по носіях давнього українського (рахмано – волхвівського) світогляду?

Відповіді на такі запитання слід шукати за межами традиційних, карамзінсько – радянських історичних концепцій. Бо такі концепції – наслідок довготривалої боротьби ідейних ворогів слов’янства з рахмано – волхвівською системою просвітлення (арійством).

Такі концепції обмежені рамками вузько – матеріалістичних поглядів і не можуть дати широкого доступу до розуміння історичного процесу, який мав місце на Землі у попередні 77 – 80 тисяч років.

До того ж, за минуле тисячоліття, а особливо за останні три століття, зроблено усе, щоби матеріалів, які засвідчують існування рахмано – волхвівської системи, відомостей про державні утворення на її основі, не залишилось взагалі.

Проте, такі відомості існують.

Про це мудро подбали давні Отці, залишивши їх у глибоких підземеллях, пантеонах та підземних ходах, у недоступних для нищення місцях. Ці відомості чекають свого часу і потраплять у руки лишень достойних, тих, хто намагатиметься шанобливо їх зберегти, вивчити та оприлюднити.

Цінними знахідками у такому випадку стали дощечки "Велесової книги", які потрапили до рук дослідників у ХХ столітті. Нині вони представлені у численних перекладах різними мовами.

І хоча переклади "Велесової книги" важко назвати автентичними (через слабке розуміння абревіатурності слів, нерозуміння багатьох скорочень у словах, неправильного трактування понять, надуманої підміни букви "о" на "у" у слові Рось), вони усе ж дають нам ясніше і конкретніше бачення минулого, змальовують світогляд давніх слов’янських учителів – Старотців – Рахманів та волхвів.

Враховуючи сказане, нині виникла можливість відтворити історію слов’янства та українства у зовсім іншій історичній послідовності. У такій, яка дасть глибше розуміння слов’янського та українського менталітету, засад православного світогляду (знань Прави), істинних джерел суспільних процесів, рис слов’янського державного будівництва.

Таке відтворення варто почати з найдавнішого по часу повідомлення "Велесової книги" – походу предків на Тибет (про нього у книзі "Велич Дулібії Рось. Суренж").

"Велесова книга" згадує, що очолювана Старотцями – Рахманами духовна система зазнала величезних втрат після глобального земного катаклізму (у 23 тис. до н.е.). Відновлення такої відбулось лишень після організованого предками з меж Волинської височини походу частини духівників та їх народу у Загір’я – Семиріччя.

Після завершення походу настав час широкого просвітлення – поширення знань світобудови, законів Прави, Яви, Нави, серед народів Євразії. Усі народи, які змогли пройти просвітлення, отримали назву – слов’яни. Така назва – данина шани давньому учителю, великому Старотцю – Рахману і арію – Славі (Слав’яню).

З перших століть І тисячоліття до нашої ери і до 6 ст. до н.е. об’єднання народів, яке обіймало значну територію центрально – східної Європи, Греції, Малої Азії, Кавказу, Закавказзя та Мідії, навчилось глибоко шанувати і берегти принципи просвітленого життя.


Частиною цього об’єднання були народи, які складали великий союз під назвою Велика Сукупія (нині застосовується назва Скіфія) або Артанія. Проти цього об’єднання у 6 ст. до н.е. розпочали війну носії та прихильники темних культів – готи та скоти, а також залучені у похід гали.

Простір Великої Сукупії – Артанії (Артанія – велика духовна спільнота), зі столицею Артою, був центром усіх просвітницьких процесів на Землі, землею аріїв – Отців найвищих духовних рівнів. Тисячоліттями тут діяли закони Прави та ширився світогляд, який славив Праву (православ’я).

Для кожного слов’янина найважливішим була – віра у Творця – Сварога (Господа), життя у Праві, відання Прави, шанування Прави, особисте просвітлення, поширення знань законів Прави, Яви, Нави (духовного, явного та після явного світів).

Дотримуючись духовних законів, слов’янські предки ніколи не намагались будувати держав та утворень на основі рабства та жорстокості. Вони не спокушались незаслуженим соціальним вивищенням, бездумним матеріальним накопиченням, жадібністю та вихвалянням.

Скромність в усьому, розумна самодостатність, духовна повага до світлих душею, особисте духовне зростання, захист усього живого, шанування природи, відмова від матеріально надмірного, слідування законам Творця – Сварога – ось пріоритети слов’янських предків у яві.

До того ж слов’янину, як людині, була важлива духовна перспектива, яка визначалась у Всесвіті законами Прави, Яви, Нави. Саме закон Прави визначав можливість неодноразового втілення світлої людської душі у явному світі. Це визначена для світлих душ реінкарнація (реанкернація, чергове відродження у яві, пакібитіє) – дорога до вічності.

Така дорога вимагала від тих, хто хотів нею йти, духовно рости, бути слов’янином, досягати високих ірійних рівнів і удосконалюватись далі, турбуватись про духовне навчання дітей та онуків, які мали нести знання наступним поколінням (Егоїзм – загроза світлій душі (досвід предків)).

Слов’яни були переконані – виховуючи потомків на законах Прави, Яви, Нави, вони стелять дорогу своєму новому явленню у чистому духовному середовищі майбутнього, у родовому колі, де не станеться їхнього духовного падіння, неусвідомленої загибелі їхньої душі серед падших та очорнених духовно.

Звідси важливий для кожного слов’янина, а далі українця, висновок – людина повинна берегти свою світлу душу, протистояти темним спокусам, думати про духовність своїх нащадків, противитись проявам окультизму та магічних ритуалів, які позбавлять їх вічності життя.

Саме такі духовні позиції відстоювали народи Великої Сукупії – Артанії, у 6 ст. до н.е. – 1 ст. до н.е., у час, коли землі цих народів стали ареною жорстокої боротьби з ідейними ворогами, агресивними носіями одінської чорної магії та окультизму.

У 564 р. до н.е., готи, скоти та гали, зруйнувавши священну для Старотців – Рахманів Арту, вирішили перетворити слов’ян Сукупії – Артанії на своїх рабів.

На таку зухвалу акцію просвітлені народи Євразії, до яких звернулись Отці Першої Трояні, відповіли карпатським та сарматським походами, а далі війнами у Карпатах та на Дніпрі, коло Вісли та на Рейні.


Вороги були поставлені на належне їм місце, а їхні темні окультні жреці (маги) змушені були тікати до Скандинавії та за Рейн.

Після періоду воєн, на землях Великої Сукупії розпочалось масштабне розселення учасників карпатського та сарматського походів – вихідців з Малої Азії та Кавказького регіону. Відбувалось формування нового союзу просвітлених народів, для якого потрібно було створити новий духовний та адміністративний центр, на місці Арти.


Такий постав, через декілька століть, але вже під іншою духовною назвою – Соуренж (Суренж). Паралельно розгорнулось будівництво паланкової системи захисту Соуренжа (такої не було у Арти). Система отримала назву Роксолань, а у її формуванні взяли участь елітні війська з закавказької Арти, мужні роксолани – вишколена охорона тамтешньої Трояні.

Оновлений слов’янський союз отримав і нову та особливу духовну назву – Дулібія. Адже давнє слово ДУЛЄБЪ, як абревіатура, означає "дар у любові є братній", і вказує на духовне братство усіх просвітлених у слов’янському союзі.


Зростання Дулібії того періоду співпадає з вивищенням Римської імперії, яка повернула свої погляди на Балкани. Протистояння з Римом стане знаковим для Дулібського союзу та набуде особливої гостроти у карпатських війнах та війнах у гирлі Дунаю, де римські війська зазнають відчутних поразок.

Століттями пізніше, протистояння з Дулібією закінчиться для Риму його державним падінням. Справа буде завершена силами азійських гунів, союзників Дулібії, яким слов’яни побудують табір у верхів’ях Вісли та нададуть економічну допомогу.


Після ослаблення Риму, роль нової імперської столиці перейде до Константинополя, який усіма силами намагатиметься задушити на землях Малої Азії давній просвітницький рух (подібний до того, що був у Дулібії).

Імператор Костянтин, а далі й інші імператори, прикладуть усіх можливих зусиль, щоби мати вплив на релігійні процеси у своїй країні. Костянтин намагатиметься поруйнувати зв’язки осередків просвітництва на землях Візантії зі Старотцями – Рахманами Соуренжа та рахмано – волхвівською системою у цілому. Він будуватиме нову церковну структуру, яку назве православною та вселенською, та протиставить таку Соуренжу.

Для нової візантійської церкви будуватимуться великі та пишні храми, для неї складатимуться особливі літургії, збільшуватиметься кількість служб. Церква канонізуватиме далеких від віри державних діячів та встановлюватиме нові дати святкувань.

Залежний від імператорів церковний клір з часом утаємничить знання законів Прави, Яви, Нави, ієрархії Світлого Ірію, знання про душу і тонке тіло людини, підмінить розуміння процесу духовного удосконалення та реінкарнації закликами до покори та духовного рабства.

Нова імперська еліта, вихована у часи боротьби з усім духовним, вважатиме Першу Троянь Соуренжа, усіх дулібських Старотців – Рахманів та волхвів, ідейними ворогами. Вона буде намагатись усіма силами знищити Дулібію та Соуренж.

Ця еліта шукатиме підтримки у ворогів слов’ян, спочатку у зовнішніх, як то у вікінгів, а далі й внутрішніх, як то у яхів – полян, намагаючись ліквідувати головний православний духовний центр на Волині, місце давніх Отців – аріїв.


У таких намірах Візантії буде сприяти новоутворена Хазарія, вчиняючи напади на союзні дулібам народи у межиріччі Дону та Волги – булгарів, черкесів, ногаїв. Вона захоплюватиме транзитні торгові шляхи, полишаючи дулібську провінцію Єланією життєво важливих комунікацій з центром.


Ворогам вдасться налаштувати проти Дулібії і внутрішню її п’яту колону. Така колона утворилась з давніх переселенців зі східного побережжя Каспійського моря – загонів яхів (ягів), які опинилися у Європі, на Середній Віслі та Нижній Десні, у час сарматського походу.

Не пройшовши просвітлення (через духовні вади), групи каспійських яхів на Віслі та Десні, у 4 ст. до н.е. – 8 ст. н.е., стають проблемою для усієї Дулібії. Яхи ніяк не можуть осягнути законів духовного братства.

Отримавши від Отців нові назви, такі, як ляхи (лукаві яхи) – на заході, поляни (степовики) – на сході, ці яхи докладають усіх зусиль, аби силою вивищитись серед слов’янських сусідів. Вони захоплюють суміжні уділи, оббирають місцеве населення, прагнуть утримувати великі військові загони.

Такі військові загони переростають у значні формування, у середовищі яких побутує прихований окультизм та магія. Учасникам цих формувань давні Отці дають ще одну, особливу та влучну, назву – варяги (войовничі яги).

Варяги у 8 – 9 ст. н.е. – це велика частина чоловічого населення яхів (в основному, полян), які потребують засобів на утримання. Вони готові виконувати забаганки своїх очільників і за винагороду грабувати, вбивати, ходити у походи.


У той же період до війни з Дулібією долучаються і франко – германські королівства. Їх володарі знаходять спільну мову з Візантією, Хазарією та намагаються координувати напади на слов’ян і зі скандинавськими вікінгами (Слов`янська єдність – минуле і майбутнє).

Координація зусиль дає очевидні результати. На початку 9 ст. н.е. зазнає нападу дулібська столиця – Соуренж. Її здійснює візантієць Дір на чолі найманого війська. Смерть Діра від рук суренжського буса не змінює планів змовників здолати Дулібію.

Наступна акція, але вже sз застосуванням окультних дій (духовної чуми), стає вирішальним фактором, який змушує Першу Троянь та дулібських державних очільників (через небезпеку ірійного падіння) покинути столицю та виселитися у навколишні міста (Суренж – історія повернення).

Втративши Соуренж, а з ним вплив на частину територій слов’янського союзу, Перша Троянь та Старотці – Рахмани намагаються провести швидкі зміни у системі державного керівництва Дулібії.

Після цих змін союз слов’янських народів виступає вже під іншою назвою, яка несе новий духовний зміст. Союз отримує найменування Рось, що означає – Рівні Отців Світлих Ь/великих.


Керівництво Росі у середині 9 ст. н.е. направляє елітні війська на чолі з вихідцем з бусової сім’ї Рюриком на приборкання варягів та західних ляхів. Проте довге відлучення Рюрика від роського центру, перебування у ворожому оточенні, має свої наслідки. Рюрик починає відходити від слов’янського світогляду і духовно падає.

Осівши у Новгороді, Рюрик не бажає вертатись на очі Першої Трояні, тому відсилає на батьківщину свого родича Олега та сина Ігоря.

І Олег, і Ігор готові й надалі служити Першій Трояні. Олег перетворює удільний Київ на свою військову базу і ходить звідси у далекі походи. Олегу вдається нанести разючі удари по головним ворогам та налякати Візантію, ставши чисельним військом під воротами Константинополя (907 р. н.е.).

Тоді ж у складі Першої Трояні з’являється і особлива постать Старотця – Рахмана, якого величають Волосом. Він прекрасно розуміє важку ситуацію та оцінює складність подій навколо Росі, через що займається складанням спеціального тексту, своєрідного історичного послання до майбутніх поколінь.

Текст Волоса гравірується на металевих пластинах, а потім багаторазово копіюється на дерев’яних дощечках. Металеві пластини ховаються у пантеонах Пересопниці, а дерев’яні копії стають у нагоді для Рахманів та волхвів того часу.

Так з’являється твір, який нині носить назву "Велесова книга".

Незважаючи на усі заходи, тиск на Роську державу до середини 10 ст. н.е. неупинно зростає. Ускладнюється ситуація навколо удільного Києва, де свою таємничу роль грає молода дружина князя Ігоря, княгиня Ольга.

Імітуючи прихильність до слов’янського світогляду, Ольга підтримує контакти з провізантійськими колами, та створює особливу ситуацію в оточенні Ігоря, що, у наслідку, призводять до підступного вбивства її чоловіка.

Надалі, у період, коли Ольжин син, київський князь Святослав по волі Першої Трояні сміливо боронить Рось (він ходить походами на вікінгів та варягів півночі, нищить підступну Хазарію, виступає проти Візантії на Дунаї), Ольга укладає таємні союзи з ворогами Росі.


Діяльність Ольги має важкі наслідки.

У спланованій княгинею пастці гине сам Святослав, а її внук, Володимир, отримує від Ольги усілякі таємні повчання, як шляхом підступу, непокори Трояні, воєн з Россю та її князівствами, домогтися того, щоб Київське удільне князівство змогло стати імперією візантійського типу.

Володимир, після того як став Київським удільним князем, у стосунках з Россю намагається покладатися на варягів, найперше тих, яких раніше випровадили з Києва до Новгорода. Бо варяги готові служити лише тим, хто добре платить.

Проте, Київському князю хитрощами, війнами та силою не вдається захопити бодай значної частини роських земель та подолати владу Трояні та буса. Тому він направляє свої погляди на північ, на неслов’янські землі.

Проіснувавши всього 66 років (988 – 1054 р. н.е.) імперія Рюриковичів, як невеликий шматок відірваний від Роської держави, швидко розпадається, а нащадки княжої сім’ї вступають у братовбивчі війни за її спадок (головно за Київ).

До того ж спадкоємцям цікаві захоплені попередниками поселення за межами Росі, особливо на фіно – угорських землях. Тут немає слов’янського населення (яке вважає їх зрадниками слов’янського світогляду), але є умови для розширення володінь.

Колотнеча навколо Києва та Середнього Подніпров’я заважає усьому роському люду, який благає Троянь та керівництво Росі звільнити регіон від Рюриковичів та їх військ.

У другій половині 12 ст. н.е. росам усе ж вдається випровадити Рюриковичів з роських земель на Волгу та Оку. Вигнанці остаточно осідають у середовищі фіно – угорського населення, поряд з варяжськими загонами та місцевими мосхами.

Тут, у 1157 р. н.е., Рюриковичами та їх варяжським оточенням, буде проголошене Володимиро – Суздальське князівство, яке стане головним центром боротьби вигнанців зі слов’янами та Роською державою.

Почнуться грабунки Києва, бездумне вбивство киян, руйнування численних храмів, пошук святинь. Напад, вчинений князем Андрієм Боголюбським у 1169 р. н.е., повністю зруйнує місто, позбавить життя більшості населення. Рюриковичами після таких варварських нападів будуть вивезені численні храмові речі та старі роські літописи.

Сприятиме Рюриковичам і загальна ситуація на Поволжі, коли у 12 – 13 ст. н.е., в пошуках військового заробітку, туди потягнуться яхи Прикаспію. Число прикаспійських яхів у князівських загонах на Волзі та Оці постійно зростатиме, і це посилить міжусобиці самих Рюриковичів.

У 1237 – 1239 роках ці ж прикаспійські яхи, але вже як військо Батия, під назвою татари, вступлять на землі Верхнього Поволжя та захоплять усі місцеві князівства Рюриковичів. Головним представником яхів у регіоні стане названий син хана Батия, зведений брат його сина Сартака, князь із сім’ї Рюриковичів – Олександр (Невський).

Тоді ж у регіоні Верхнього Поволжя складуться умови для формування субстрату з місцевого населення (фіно – угрів, варягів, мосхів, венедів) та численних прикаспійських яхів (татар), об’єднаних близькою їм яхівською ідеологією (подібною до варяжської).

За намовляннями Рюриковичів, яхи – татари підуть у 1240 році на південь, на Рось. Вони зруйнують Київ та з боями рушать на захід. Дійшовши до Прикарпаття, а далі до Польщі та Угорщини, татари виграють тамтешні битви, але потрапивши у несприятливі умови, повернуться Причорномор’ям до Волги.


Перша Троянь, знаючи наміри ворогів, організовує ряд заходів, які допоможуть уберегти головні міста Волинського регіону від нападів яхів. Такі заходи не дадуть можливості татарам закріпитись у регіоні та осісти на землях Росі (як це сталось на Поволжі).

У цей же час на Прикарпатті рюриковицьку політику намагається проводити князь Данило. Втікши зі своїм почтом під час татарської навали до Польщі та Угорщині, він, згодом, вклоняється Батию та, отримавши ханський ярлик, починає діяти від імені хана на Прикарпатті, Росточчі та Підляшші (наслідуючи Олександра Невського).

Данило збирає ханські побори, воює з непокірними містами, чинить тиск на тих, хто виступає проти його політики. Разом з тим, князь не надто задоволений своїм становищем та намагається змінити сюзерена.

Спокусившись обіцянками папи стосовно великої західної допомоги у розбудові власної (Данилової) держави, він швидко приймає католицизм та намагається зруйнувати давні рахманські та волхвівські центри на Росточчі та по Західному Бугу (Розточчя: шлях рахманів).

За таку наполегливість, у 1253 році, він отримує королівську корону та запускає на землі Прикарпаття та Підляшшя осередки таємним лож та орденів. У 1256 році Данило палить найвеличніший рахманський центр Розточчя на горі Високий замок та окольне місто Діброву.

Але боротьба з роською духовністю у Данила триває недовго. Князь, який підняв руку на рахмансько – волхвівські центри, не уникнувши суворого рахманського прокляття, дивним чином помирає у далекому Холмі.

У той же час, татари міцно осідають по усіх просторах Волги і Дону та засновують там свою державу – Золоту Орду.


повна стаття за посиланням

Будь-ласка, Увійти або Відкрити рахунок, щоб приєднатись до розмови.

2 тижнів 6 днів тому #2 від Вітер
Сьогодні тема історії цікава всім. Дійсно дуже багато втрачено. Навіть занадто багато. Деякі факти неможливо довести нічим окрім логіки. Але це не означає, що потрібно перетворюватися на українських носовських. Це не припустимо.
Чи важливо те, якими ми були? Звісно важливо. А чи це життєво важливо? Ні. Набагато важливішим за те ким ми були є те ким ми є та ким ми прагнемо бути.

Будь-ласка, Увійти або Відкрити рахунок, щоб приєднатись до розмови.

2 тижнів 2 днів тому - 2 тижнів 2 днів тому #3 від slovmynule
Стосовно того ким прагнемо бути - дійсно є проблеми. Бо не знаємо у що вірили наші предки і ким заповідали нам бути.
А раз не знаємо - то легко поглинаємо лукавий блуд!
Приклади?
Вони у матеріалі " Українська абетка – безцінна сакральна спадщина тисячоліть "

Будь-ласка, Увійти або Відкрити рахунок, щоб приєднатись до розмови.

2 тижнів 1 день тому - 2 тижнів 13 годин тому #4 від Вітер
Хіба для того, щоб зрозуміти ким ми мусимо бути обов'язково знати чого прагнули і у що вірили (до речі дивно) наші предки? Я точно можу сказати чого я прагну для і від своїх дітей. Найголовніше щоб вони були Людьми. Саме так, з великої літери.

Я розумію Ваше намагання рекламувати свій ресурс всіма засобами... Але вважаю інформацію яку Ви викладаєте новітньою міфологією і тому прошу Вас не поширювати подібних текстів на цьому форумі.

Ви, наприклад, намагаєтесь просувати абсолютно чуже для українців слово-поняття "рахман" навіть не намагаючись розібратися в його значенні. Або, що гірше, знаючи і навмисно вводячи в оману.

Рахман, Рахмон (араб. الرحمن) - чоловіче ім'я арабського походження, в перекладі з арабської означає «милостивий», «жалісливий». Поширене у багатьох народів, які сповідують ісламську релігію.

інші форми
Ар-Рахман (араб. الرحمن - ар-Рахман) - одне з імен Аллаха, входить в число 99 імен Аллаха переданих в хадисі від Абу Хурайри. Воно може застосовуватися виключно для звернення до Аллаха. Ім'я Ар-Рахман вживається в Корані 56 раз і є складовою частиною басмали, яка стоїть на початку всіх сур Корану, крім дев'ятої. У Корані також є сура під назвою Ар-Рахман, названа так за першим аятом цієї сури. Ім'я Ар-Рахман має багато значень, що відносяться до поняття милосердя «Милостивий», «Всеблагодетельний», «Милосердний», «Жалісливий» і ін .. Деякі ісламські богослови, грунтуючись на словах Мухаммеда, виводять походження імен ар-Рахман і ар-Рахім від арабського слова ar-Raḥman, що означає милосердя. В ісламському богослов'ї вважається, що ім'я ар-Рахім включає всі типи співчуття Бога (володіє милосердям), в той час як ар-Рахман означає дію по відношенню до віруючих (виявляє милосердя).
Абдуррахман, Абдурахман, Абдул-Рахман (араб. عبد الرحمن - 'Абду-р-Рахман) - двоскладного чоловіче ім'я арабського походження. Ім'я Абдуррахман складається з двох слів Абд (слуга, раб) і ар-Рахман (Всемилостивий), в перекладі з арабського означає «слуга Всемилостивого», «раб Всемилостивого».

Брахмани - жерці Брахми, тому щонайменше не доречно використовувати співзвуччя для утворення нових термінів.

Рахмани і всі похідні (яких не так вже і багато для того щоб стверджувати українську автентичність цього слово-кореню) "увійшли" в українську мову разом із християнством у значенні «рахман» - «праведний християнин». Подальшого розвитку ця словоформа не набула, а тому можна з впевненістю стверджувати, що вона немає ніякого відношення до України і українського народу.

До речі щодо топонімів які так популярні серед прихильників "рахманізма"...
Рахманівка — до 1958 року — Олександродар.

Чи називали українці своїх жерців рахманами? Навряд чи. Для чого використовувати семітський термін-покажчик для того, назва чому існує у власній мові?
Це так звана новітня міфотворчість. Така сама як і "Велесова книга", стилистика написання якої друга половина 18 ст.

Будь-ласка, Увійти або Відкрити рахунок, щоб приєднатись до розмови.

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 99 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2399848