Хмельниччина 

(Українсько-польська війна, Козацько-польська війна, Козацька революція, Національно-визвольна війна українського народу, Визвольна війна, Повстання Хмельницького, Українська національна революція) — назва історичного періоду 1648–1657 років та повстання під проводом Богдана Хмельницького, під час яких Річ Посполита втратила контроль над центральною частиною українських етнічних земель, на базі яких постала козацька держава «Військо Запорозьке» на чолі з гетьманом, що проіснувала до 1760-их років.

 

Після придушення козацько-селянських повстань (кін. XVI — перша пол. XVII ст.) польській владі здалося, що вона остаточно підкорила українців, оскільки збройні виступи на деякий час припинилися. Навіть роки від 1638 до 1648 року отримали назву «десятиріччя золотого спокою». Проте в сер. XVII ст. становище українського народу під владою Речі Посполитої стало особливо важким. В Україні не було жодної соціальної верстви населення, яка б не зазнавала утисків у правах. Тому спокій, що запанував після повстань не був довготривалим, адже існуючі протиріччя залишалися не вирішеними.

Душею козацької революції від першої миті її спалаху став Богдан Хмельницький – людина-легенда вже в уяві сучасників.

Зовнішній вигляд Хмельницького відтворений на відомій гравюрі Ґданського гравера Гондіуса, що була зроблена з прижиттєвої замальовки 1651 р. Абрахама Вестерфельда, придворного маляра Януша Радзивила. Щодо побутових звичок і уподобань, то відомо, наприклад, що гетьман палив довгу турецьку люльку і полюбляв каву, на ті часи ще мало вживану в Європі. Добре стріляв з лука, з яким виїздив на бій, а зі зброї завжди носив при собі шаблю. В доброму настрої міг пограти на бандурі. Врешті, як тоді було заведено, багато пив, віддаючи перевагу домашнім напоям – горілці, пиву й медові.

Збереглися яскраві свідчення про вдачу гетьмана, у якій відзначали ніби два єства: одне вибухово-холеричне, інше – мовчазне, задумливе й похмуре, однаково схильне і до розчулення, і до втаємниченої підступності. Загалом же у публічних виступах і поводженні з рядовими козаками тримався з підкресленою привітністю, досконало володіючи мистецтвом показної відвертості та сміливого владного жесту. Це забезпечувало йому стійкий авторитет у козацькій масі, а його тяжка рука сприймалася за належне у підтриманні жорсткої дисципліни (Альбрехт Радзивил, наприклад, у своєму щоденнику під 1650 р. писав, що гетьман має всіх русинів у такому послусі, що все готові зробити на один його порух). Загальновідомою була і така примітна  риса гетьманської вдачі, як хитрість, котра під видимою оболонкою не раз маскувала почуття й наміри, цілком протилежні декларованим.

Богдан Хмельницький

У 1648 р. Богдан Хмельницький мав понад 50 років (припускають, що він народився 1595 р.), тобто був людиною досвідченою і зрілою. Однак про молодість майбутнього гетьмана чи про життя в зеніті віку ми знаємо дуже мало. Його батько, дрібний шляхтич Михайло Хмельницький, походив, найімовірніше, з Перемишльської землі. Перша згадка про військовий досвід Богдана Хмельницького-молодшого припадає на нещасливу битву під Цецорою 1620 р., у якій загинув його батько, а сам юнак потрапив до турецького полону. Через два роки бранця викупила мати, за іншими даними – його обміняли на котрогось із турецьких полонених. Після цієї пригоди доля Богдана вже тісно пов’язана з реєстровим Військом Запорозьким, а сам себе він зараховує до людей, які звикли шаблею шматок хліба здобувати. Є згадки, щоправда, сумнівної достовірності, про його участь у козацьких морських походах 20-х років ХVІІ ст., а в 1633-1634 рр. він нібито так відзначився у Смоленській війні, що був обдарований від короля шаблею. У повстанні Павлюка знаходився серед тієї реєстрової старшини, яка, усвідомивши безвихідність ситуації, пішла на переговори з коронною владою. Його підпис як тодішнього військового писаря стоїть на акті капітуляції під Боровицею 1637 р.; у 1638 р. бачимо Хмельницького серед членів козацького посольства до короля.

Після запровадження в життя сеймової ординації 1638 р., яка круто обмежила козацьке самоврядування і, зокрема, ліквідувала виборну посаду писаря Війська Запорозького, Богдан став одним з десятьох сотників Чигиринського реєстрового полку. Однак ця непоказна посада не зменшувала його авторитету, в тому числі – і в очах частини придворних. Коли в 1644 р. французький посол у  Речі Посполитій граф де Брежі розпочав переговори про найм запорожців на французьку службу, то повідомляв кардиналові Мазаріні, що серед них є дуже здібний полководець Хмельницький, його тут при дворі поважають. Невдовзі де Брежі описує зустріч з Богданом так:

Цими днями був у Варшаві один зі старшин козацької нації, полковник[!] Хмельницький... Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові.

У 1645—1646 роках понад 2.000 козаків відправлено до Франції, і вони брали участь в облозі Дюнкерку. Треба гадати, що серед них був і Хмельницький. Всі ці факти свідчать про ту пошану, якою користався Хмельницький, не зважаючи на свій офіційний невисокий ранг. До 1647 року бачимо Богдана Хмельницького, як цілком лояльного сотника, який користувався пошаною не лише на Україні, але й у Варшаві.

Раптом усе життя Хмельницького було зламане так, як то часто траплялося в Речі Посполитій, де українці були «унтерменшами». Підстароста Чигиринський, Чаплинський, учинивши «ґвалтовний заїзд» на Суботів під час відсутності Хмельницького, зруйнував його, пограбував майно, забрав його другу жінку, а сина до смерті забив канчуками.

На 1648 р. Річ Посполита була однією з найсильніших держав Європи. Її сусіди з заходу – Німеччина й Швеція – лежали спустошені страшною Тридцятилітньою війною 1618-1648 рр. Східний опонент – Московське царство – також іще не вигоївся з ран, завданих Смутою і напруженням Смоленської війни. На півдні не кращі часи переживала доти непереможна Туреччина: яничарські бунти розхитували трон, по країні безчинствували зграї розорених воїнів-селян – тімаріотів, а видатки держави ледве не вдвічі перевищували її прибутки. Тим часом Річ Посполита, широко розкинувши свої володіння від Балтики до Чорного моря і отримавши у першій половині ХVІІ ст. серію блискучих військових перемог над Московією  і Туреччиною, виглядала імпозантно. Розквіт золотих шляхетських вольностей ще контрастніше підкреслював соціальну прірву між безправ’ям простого люду і необмеженою владою над ним панів (Славне Польське королівство є небом шляхти, пеклом селян.., – пишеться в одній з тогочасних епіграм). У десятиліття золотого спокою 1638-1648 рр. селянська проблема, доти зм’якшена козацьким опором і поступами колонізації Наддніпрянщини, загострилася і в Україні. Різке збільшення вивозу зерна на Ґданський ринок з Київщини і Брацлавщини, яке спостерігається саме в цей час, опосередковано засвідчує, що й тут почала запроваджуватися фільваркова система господарювання замість попередніх пільгових воль, приховуючи потенційну загрозу вибуху.

Ситуацію, що складалася у козацькому світі в ці роки влучно передає приповідка, яка ходила між козаками: “Ляхи нас запхали у міх, але не зав’язали”. Стоголова козацька гідра, у якої, за висловом Миколая Потоцького: “Замість відтятої голови негайно виростає друга”, – лише завмерла в чеканні миті, коли найменший випадок стає іскрою, з якої вибухне полум’я. Роль власне такого випадку судилося зіграти лихій пригоді з чигиринським сотником Богданом Хмельницьким. Спочатку Хмельницький спробував шукати справедливості легально і, маючи доступ до двору, навіть добився аудиєнції у Владислава ІV, проте, як твердить легенда, отримав від нього відповідь:

“Vel non habes frameam stupide?” [Хіба у тебе, дурню, немає шаблі?].

Ці нещастя, ця сваволя магнатів переродили Богдана Хмельницького: зі статечного, спокійного сотника він, позбавлений родини, маєтку, переслідуваний місцевою адміністрацією, став бунтівником, месником за власні образи.

Як свідчать певні факти, Хмельницький та його однодумці мали намір раптово ударити по ставці урядового козацького комісара Яцека Шемберка в Трахтемирові, щоб захопити артилерію та клейноди Війська Запорозького. Однак ці плани були викриті, а Хмельницький заарештований і переданий під варту чигиринському полковникові Станіславу Кричевському, котрий доводився Богданові кумом. Тим часом до полковника звернулися колеги Хмельницького – чигиринські сотники Федір Вешняк, Кіндрат Бурляй і Токайчук, прохаючи відпустити в’язня на поруки, аби той зміг поїхати до ставки Шемберка й виправдатися. Кричевський кума з в’язниці випустив, а поручники, зробивши вигляд, що готуються їхати до Трахтемирова, борошна до возів набрали, самі на коней посідали і з невеликим почтом наприкінці грудня 1647 р. вирушили з Чигирина. Проте шлях їхній проліг, як і можна було сподіватися, не до ставки Шемберка, а на Запоріжжя.

21 січня 1648 року Богдан Хмельницький на чолі невеликого загону реєстрових і запорізьких козаків, напав на польську залогу на острові Базавлук (на Дніпрі), яка після 1638 р. регулярно там перебувала і знищив її. Це звільнило Запорізьку Січ від польського контролю. Що ж до козаків-реєстровців, котрі несли там варту, то вони вкотре підтвердили стару приповідку: воювати козаками проти козаків – це все одно, що вовком орати – вони просто перейшли на бік повсталих. Тоді ж Богдана Хмельницького у козацькому колі обрали гетьманом Війська Запорозького.

До кінця квітня Хмельницький розсилав по Україні універсали з закликом до оборони від неприятелів-ляхів, а одночасно через довірених осіб закуповував на Волині, в Галичині і навіть у Польщі порох та інші військові припаси. Були розпочаті й інтенсивні дипломатичні зносини з кримським ханом Іслам-Гіреєм ІІІ, внаслідок чого сторони досягли домовленості про взаємну воєнну допомогу. Паралельно точилося листування з коронним гетьманом Миколаєм Потоцьким, завдяки якому Хмельницький добре відомим зі своєї пізнішої тактики маневром відтягував час, потрібний на військові приготування. Посилаючись на кривди й утиски козакам, він просив відновити справедливість – скасувати ординацію 1638 р., вивести з України коронне військо і дозволити морські походи. А коли гордовитий коронний гетьман пригрозив:

“Швидше будете на палі, ніж діждетеся вольностей”, –

Хмельницький відповів філософськи:

"Буде, пане гетьмане, так, як Бог дасть”.

Зустріч Хмельницького з Тугай-беєм

Дочекавшись 3-4 тисячного загону перекопського бея Тугая, наприкінці квітня козацьке військо чисельністю близько 8 тис. вийшло з Січі. Миколай Потоцький, готуючись до сутички, вислав чотири козацькі реєстрові полки човнами вниз по Дніпру, а два інші приєднав до кварцяного загону, що виступив з Крилова назустріч повсталим. Загальне керівництво цим з’єднанням, яке нараховувало близько 5-6 тис. вояків, мав здійснювати 20-річний син Миколая Стефан Потоцький, а обидва гетьмани – коронний Миколай Потоцький і польний Мартін Калиновський – лишилися очікувати в таборі між Корсунем і Черкасами на підхід магнатських допоміжних корогов.

29 квітня невеликі відділи Потоцького-молодшого підійшли до верхів’я р. Жовті Води, притоки Інгульця, де вперше зіткнулися з козаками й татарами. Оскільки сили за чисельністю були вочевидь нерівними, Потоцький і Шемберк вирішили, не приймаючи бою, окопатися табором і тримати облогу. Хмельницький же, лишивши частину війська біля обложених, рушив навперейми реєстровому козацтву, що спускалося униз по Дніпру. Після переговорів реєстровики без жодного пострілу перейшли на бік повсталих і разом з ними рушили під Жовті Води. Наступного дня козаки тих двох полків, що доти знаходились у таборі, теж перебігли до Хмельницького. Усвідомлюючи безвихідність ситуації, Шемберк і Потоцький-молодший погодилися на капітуляцію за умови, що зможуть вийти неушкодженими з облоги. Проте переговори зірвалися, і 14 травня розпочався штурм табору. Потоцький спробував врятувати становище відчайдушним проривом, але в ніч з 15 на 16 травня в урочищі Княжі Байраки у верхів’ї р. Дніпрової Кам’янки його відділи були оточені й розгромлені. Військо Стефана Потоцького було знищене, а сам він тяжко поранений, потрапив у полон до татар і помер. Живим залишився один лише челядник, який сповістив гетьманів про поразку.

Відразу після битви козаки швидким маршем рушили на північ, до ставки двох гетьманів, які стояли табором на лівому березі р. Рось поблизу Корсуня. 25 травня у тил коронного війська зумів зайти Максим Кривоніс, а після нього й татари Тугай-бея. Оточені прийняли рішення йти проривом, однак Хмельницький цієї ж ночі через шпигунів дізнався про суть плану і вислав Кривоноса, аби той, перекопавши дорогу, влаштував пастку в Горіховій Діброві – крутій балці на Богуславському шляху неподалік Корсуня. Тут власне і зчинилася шалена битва, у якій сам Потоцький хоробро рубався як простий солдат і дістав три шабельних удари в голову, а Калиновський був поранений кулею в руку і татарською шаблею – теж у голову. За кілька годин бій скінчився; більшість жовнірів загинула, а хто лишився в живих – був узятий у полон татарами. Поразка поляків була повна. Обидва гетьмани опинилися в татарському полоні.

Звістка про катастрофу в Горіховій Діброві приголомшила сучасників. Як пишномовно писала одна з тодішніх англійських газет: "Польща в пилу та крові впала під ноги козаків”.

Бій Кривоноса з Вишневецьким.

Після тих перемог по всій Україні розгорілася війна між українськими козацько-селянськими і польськими шляхетськими загонами. Жорстокі бої відбулися на Правобережжі влітку 1648 між загонами полк. М.Кривоноса і шляхетськими частинами під проводом князя Я.Вишневецького. Під час цих боїв населення дуже потерпіло. Польське військо систематично вирізувало всіх козаків і селян, включно з дітьми, жінками і старими, а повстанці так само поводилися зі шляхтою, католицьким духівництвом і жидами, чимало яких допомагали польській шляхті.

За кілька днів перед Корсунською битвою помер король Владислав ІV, тож, згідно з законом, владу в державі на час безкоролів’я перебирав глава Польської церкви Ґнєзненський архієпископ Мацей Лубенський. Фактично ж вона зосереджувалася в руках канцлера Єжи Оссолінського.

Хмельницький дійшов до Білої Церкви. Вдаючи, що не знає про смерть короля, він вислав до нього листа, в якому вимагав збільшити реєстр козаків до 12.000, повернути православним церкви і виплатити козакам платню за 5 років. Такі скромні умови запропонував був Хмельницький після перемог при Жовтих Водах та Корсуні. Ці умови конвокаційний сейм прийняв, і оголошено було перемир'я.

Наприкінці літа уряд Речі Посполитої вислав ще одне, добре виряджене, 40-тисячне військо (32 000 поляків, 8 000 найманих німецьких жовнірів) проти Хмельницького. Але провід цього війська (командування яким на час полону обох гетьманів було доручене трьом реґіментарям – князю Владиславу-Домініку Заславському, Миколаю Остророгу і Александру Конєцпольському) був слабий і недосвідчений. У вересні 1648 р. коронне й козацьке війська вирушили назустріч одне одному. Польська армія рухалась переобтяжена обозом: кількість возів сягала 100 тис., бо, легковажачи майбутньою сутичкою, шляхта, як писав один з очевидців, вибралася на війну, немов на весілля. Козацькі загони мали чисельну перевагу, обраховуючись у 50-70 тис., а дещо пізніше до них приєдналася і татарська кіннота. Армії зійшлися біля с. Пилявців поблизу Старокостянтинова [нині Пилява Хмельницької обл.], і 23 вересня на невеликій багнистій рівнині обабіч р.Іква, де заздалегідь укріпився Хмельницький, почався вирішальний бій. Козакам вдалося загнати піхоту противника на вузьку греблю і фактично винищити її, водночас зав’язуючи бої з розрізненими загонами кінноти, котра діяла безладно й неузгоджено. Військова рада, спішно скликана князем Заславським прямо на конях, вирішила покинути обоз і рятуватися верхи. Першими це зробили самі реґіментарі. А далі, як оповідає один з учасників битви, військо, побачивши, що немає вождів, кинуло на землю зброю, панцирі, списи, і все пішло врозтіч. На ранок порожній табір з обозом дістався у здобич козакам. До рук Хмельницького перейшло понад 90 гармат, запаси пороху й зброї, коні; загальну ж вартість спорядження та іншого майна оцінювали на колосальну як на ті часи суму – від 7 до 10 млн. золотих. Пилявецька втеча, ставши ганебною й безприкладною сторінкою в військовій історії Речі Посполитої, одночасно відкрила козацькій армії дорогу на захід.

Головна армія попрямувала до Львова і на початку жовтня вже атакувала його передмістя. Облога тривала три тижні. Врешті після тривалих переговорів Хмельницький задовольнився контрибуцією в сумі понад 200 тис. дукатів, тобто 1,2 млн. золотих, більша частина якої пішла на оплату татарських послуг, і 26 жовтня, видавши універсал про захист міста від неорганізованих козацьких ватаг, рушив далі – на Замостя, де були залишки військ Вишневецького. За спиною його продовжувала вирувати сліпа селянська війна, породжуючи десятки повстанських загонів і ватаг на Волині, в Галичині й на Покутті, які руйнували шляхетські двори і вбивали шляхтичів, розливаючи по Україні хаос і анархію.

Доки впродовж листопада тривала облога Замостя і велися переговори з городянами про викуп та проходили вибори нового короля (17 листопада ним став Ян Казимир), козацьке військо помалу зменшувалося. Частина повстанців, вдовольнившись захопленою здобиччю, самовільно рушила додому, решта терпіла від втоми й холоду. Розпочалася епідемія дизентерії, а з осіннім бездоріжжям – і голод, посилений ворожістю місцевого польського населення. За цих умов продовження війни ставало безперспективним, і частина поміркованої старшини висловилась за переговори з новообраним королем. Після попередніх переговорів з секретарем Яна Казимира Миколаєм Смяровським, що прибув до козацького табору, Хмельницький 23-24 листопада завернув свої полки додому. Такий перебіг подій переконливо засвідчує, що в уяві гетьмана питання, як і давніше, зводилося до розв’язання козацької проблеми в межах Речі Посполитої. Що ж стосується повсталих селянських ватаг, котрі деколи зараховують трохи не до головної рушійної сили козацької революції, то вже на зворотному марші в Україну гетьман розіслав універсали з наказом, аби посполиті під загрозою покарання шанували й віддавали послушенство своїм панам. Анархічний спільник на даний момент козацькому вождю став непотрібним, і його було тверезо й жорстоко відкинуто (як, втім, ще не раз станеться згодом). Характерно, що в цей же час аналогічні універсали видавав і Ян Казимир, наказуючи негайно припинити бунти і повернутися у звичне підданство.

На другий день нового 1649 р. Хмельницький тріумфально в’їхав до Києва, який вітав його дзвонами в церквах, гарматними пострілами на замку і тисячними натовпами люду. Церемонією було передбачено в’їзд гетьмана  через Золоті ворота, а спудеї Київської академії вітали його в декламаціях як спасителя, освободителя й визволителя народу з лядської неволі, добрим знаком названого Богданом – від Бога даним. В розгадці сценарію цієї зустрічі, особливо стосовно проведення козацького гетьмана попід Золотими ворітьми, тобто дорогою володарів старої Русі, лежить, як здається, відповідь на питання – у чиїй голові “козацький автономізм” вперше перетворився на реальний план унезалежнення України. Сам Богдан, вищі православні ієрархи, чи може сама доля власне так обставила цей тріумфальний в’їзд? І чи не він став тією невловимою миттю, коли історія на крутому віражі міняє свій стрімкий лет? 

У лютому 1649 року, коли Хмельницький був у Переяславі, приїхали до нього посли від короля Яна-Казіміра. Проте перемирна комісія, що над’їхала з Варшави, вже не побачила перед собою козацького ватажка. Її зустрічав владний, упевнений у своїй силі володар Русі:

«Правда є, – говорив він шокованим послам, – що я малий і незначний чоловік, але це Бог мені дав, що нині я єдиновладець і самодержець руський ... Я вже довів, про що ніколи не думав, а далі доведу, що задумав. Виб’ю з лядської неволі увесь руський народ, а що раніше я воював за свою шкоду й кривду, то нині воюватиму за нашу віру православну... Поможе мені в тому чернь уся — по Люблин, по Краків, і я її не відступлю, бо це права рука наша, щоб ви (польські пани), знищивши хлопів, і на козаків не вдарили. Буду мати тисяч 200, 300 своїх, орду при тім... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Українським панам, яких у посольстві була більшість, він радив, щоб ляхів зреклися і з козаками залишилися: бо Лядська земля загине, а Русь пануватиме... Про Київ же висловився так: Вільно мені там розпоряджатися, мій Київ, я є паном і воєводою київським; дав мені те Бог... за допомогою моєї шаблі».

З дебатів з комісарами, ретельно занотованих у щоденнику посольства одним з його учасників, бачимо, як “козацький автономізм”, котрий ще місяць тому живив думку гетьмана, набув цілком інакших територіально-політичних обрисів. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об’єкт зацікавлень переміщається на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб’єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з лядської неволі.

Ян II Казімір

Перед Хмельницьким стояло тяжке завдання. Боротися з Польщею своїми лише силами Україна не могла, бо Польща не тільки мала великі власні військові сили, але й була багатою державою, що могла користатися найманим військом. Татари виявили себе як ненадійні союзники, які грабували населення і виводили ясир. Отже треба було шукати інших союзників.

У перших же місяцях повстання 1648 року Хмельницький мусів звернути увагу на Московщину. З 1647 року між Москвою і Польщею існував оборонний союз, спрямований проти Криму, але оскільки татари стали союзником Хмельницького, московсько-польський союз міг обернутися проти України. Богдан Хмельницький щоб не допустити спільного виступу Польщі та Московщини проти України, ще в 1648 році радив цареві Олексієві зайняти Смоленськ і заявити претензію на польський престол. Ще гостріше стало питання про цей союз у 1649 році, коли Хмельницький готувався до нової війни з Польщею. Силуян Мужиловський, український посол до Москви, пропонував цареві на початку того року окупувати Сіверщину, щоб забезпечити Україну з півночі, просив хоч би дипломатичної інтервенції для захисту прав Православної Церкви в Речі Посполитій, але Москва не допомогла Україні.

Шукання союзу привело Хмельницького до першої коаліції україно-турецько-татарської, яку створив він тоді, коли не вдалося реалізувати союзу з Молдавією та Семигородом.

Війна була неминуча. Дотримуватись перемир’я виявилося важко обом сторонам. Уже в березні 1649 р. Хмельницький вислав полки для укріплення прикордонної смуги по вододілу Случі та Мурафи, а магнатські загони почали військові дії по український бік Горині; паралельно з лютого точилася боротьба за прикордонний Бар на Поділлі. Водночас в Україну прибували татарські загони, а згодом прийшов з головним військом і сам Іслам-Гірей ІІІ. На другу половину травня під Києвом, куди стягалися основні сили української армії, було зібрано 30 полків загальною чисельністю близько 120-150 тис. вояків (фантастичні цифри в 300, а то й 400 тис., не раз згадувані в старій історіографії, є витвором перебільшеної фантазії сучасників). Окрім 30-40 тис. козаків-професіоналів, сюди належала й маса мобілізованого населення та добровольців, скликаних гетьманськими універсалами.

Коронна армія за чисельністю була незрівнянно меншою, сягаючи до 15 тис. жовнірів. Тож коли наприкінці червня сили Хмельницького почали наближатися до Старокостянтинова, загони регіментаря Адама Фірлея та з’єднані з ними магнатські корогви спішно відступили під захист добре укріпленої Збаразької фортеці, ставши табором під її мурами. Кілька штурмів, у яких Хмельницький на професійних вояків кидав щойно мобілізованих, погано озброєних добровольців, оберігаючи добірні козацькі полки, скінчилися невдачею. Відтак під прикриттям щільного гарматного вогню нападаючі почали сипати вали довкола табору Фірлея і окопувати його глибокими ровами, аби заблокувати армію противника. Так з 20 липня почалася місячна облога голодного війська у Збаражі.

Тим часом з півночі на Україну виступив Литовський гетьман Радзівілл. Під Лоєвом полковник Станіслав-Михайло Кричевський дав йому відсіч, але сам загинув у бою.

Доки тривала облога, частина козацької і татарської кінноти на чолі з Хмельницьким та Іслам-Гіреєм ІІІ на початку серпня рушила навперейми 15-20-тисячному війську, яке з-під Замостя вів сам король на допомогу обложеним. Маючи інформацію про маршрут його просування, Хмельницький влаштував засідку біля переправи через р.Стрипа в районі м. Зборова [нині райцентр Тернопільської обл.]. Раптовий удар по авангарду і тилу королівської армії, завданий за умовленим сигналом 15 серпня в момент форсування Стрипи, став шокуючою несподіванкою для Яна Казимира. Коронна армія втратила до 7 тис. убитими й пораненими, а сам король опинився у пастці: його табір зі спішно насипаними валами та ровами кільцем оточували зусібіч козаки й татари. Увечері сенатори пропонували таємно вивести Яна Казимира з облоги, однак той навідріз відмовився. Навпаки, демонструючи неабияку мужність, король під обстрілом у світлі смолоскипів ходив по табору і підбадьорював вояків. Тоді виник інший план: за спиною Хмельницького розпочати переговори з ханом, граючи на чутливій струні кримської політики – не зосереджувати надмірної потуги в руках жодної зі сторін, підтримуючи перманентний стан війни між гяурами, яка давала Криму прибуток. Тож 17 серпня між ханом і королем розпочалися офіційні переговори без участі гетьмана. За досягнутою домовленістю Річ Посполита зобов’язувалася до сплати щорічних упоминків дворові Чінгізидів, тобто хану, погоджувалася на випасання татарської худоби в нейтральній смузі понад річками Інгул і Велика Вись, а, окрім того, мусила виплатити 200 тис. талерів відступного за повернення кінноти до Криму без ясиру і ще додатково 200 тис. – за викуп армії, обложеної в Збаражі. Хан Іслам-ґерей поставив вимогу Хмельницькому: замиритися з королем, або татари перейдуть на бік поляків. Хмельницький примушений був погодитися. Тому в другій половині цього самого дня відразу за татарськими послами до табору Яна Казимира вирушило посольство Хмельницького.

Підписаний 18 серпня 1649 року Зборівський договір мав такі пункти: В межах Польської держави утворюється автономна область, до якої входять три руських воєводства (Київське, Брацлавське й Чернігівське) і східні райони Волині та Поділля до р. Случ. Вона має своє військо — 40.000 реєстрових козаків. Решта — селянство — мусить повертатися до панів і відбувати панщину. Цією областю управляє гетьман, а адміністративні уряди могли належати лише руській шляхті православного віровизнання, усі жиди і єзуїти мали бути виселені. Рівночасно ж мусила бути оголошена амністія шляхті, що брала участь у військових діях проти коронної армії, а також селянам і міщанам, причетним до повстанських виступів. Королівська адміністрація та польські пани можуть повертатися на свої місця. Православна Церква дістає права рівні з Римо-Католицькою. Унія скасується. Єзуїтські школи в Києві ліквідуються.

Так — замість визволення українського народу з-під польської влади та створення власної держави — здобутки кривавої боротьби обмежилися національно-територіальною автономією для козацької верстви.

У ніч на 23 серпня було знято, нарешті, облогу Збаража. За кілька днів коронне військо вирушило на Тернопіль, а звідти на Львів, а козацьке – у напрямку Києва. Завернули додому й татари, вибираючи по дорозі, всупереч домовленостям, живим товаром платню за участь у війні. Траплялося, що ясир брали навіть на очах козацьких полковників, безпорадних на це лихо. Так скінчилася Зборівська кампанія 1649 р.

Зборівський договір проголошений як «Декларація ласки короля, даної на пункти прохання Війська Запорозького», був паперовий: ні в Польщі, ні в Україні його не реалізовано. 8 січня 1650 року сейм ратифікував Зборівську угоду.

В Україні влада фактично перейшла до Війська Запорізького. Всю територію поділено на полки, спочатку на 16, згодом число їх зросло. Податки збирав військовий скарб. Хмельницький, як незалежний володар, вів дипломатичні переговори з сусідніми державами.

Коли Хмельницький спробував був на підставі Зборівського договору перевести реєстр козаків, селяни, що брали участь у війні, не захотіли зрікатися козацьких прав та повертатися до панів і підняли повстання. Ще більше обурювали їх польські пани, які поверталися в свої маєтки. З другого боку і Польща не виконувала своїх зобов'язань: православний митрополит, як згадано, не дістав місця в сенаті, не повернено спірних земель, польський уряд не здійснив амністії, і багатьох повстанців було страчено.

У Хмельницького назріла думка цілком відірвати Україну від Польщі, але хоч він здобув ряд перемог, проте не міг остаточно розгромити ворога. Кампанія закінчилася Зборівською угодою, якою не були задоволені обидві сторони.

Влітку 1650 і українці й поляки намагалися ізолювати одні одних дипломатично. Польські дипломати перестерігали Москву перед козаками і перетягнули на свій бік Василя Лупула, господаря Молдови. Хмельницький посилив свої зв'язки з кримськими татарами і Оттоманською Портою. Щоб запобігти поширенню польських впливів у Молдові, Хмельнцький у серпні 1650 року вислав велике козацько-татарське військо в Молдову і примусив Василя Лупула підписати договір та обіцяти віддати заміж доньку Розанду за свого сина Тимоша. Наприкінці 1650 р. грудневий сейм ухвалив довести чисельність коронного війська до 36, а литовського – до 15 тис., водночас оголосивши на наступний 1651 р. посполите рушення, тобто загальну мобілізацію шляхти.

Навесні 1651 року поляки напали на містечко Красне на Поділлі, і в бою з ними згинув один із найкращих українських полководців Данило Нечай. Але від Вінниці поляків відбив видатний козачий стратег — Іван Богун. Хмельницький, завершивши зі свого боку мобілізацію, у другій половині травня перекинув козацьке військо в район Збаража на півдні Волині, очікуючи підходу татарської кінноти. Напередодні боїв чисельність коронних і козацьких сил була більш-менш однаковою. Під булавою Хмельницького знаходилося близько 100 тис. чоловік, у тому числі доброго війська, тобто професійних козаків – до 40-50 тис., решта – мобілізовані селяни та міщани. Союзницька татарська кіннота, приведена особисто Іслам-Гіреєм ІІІ, нараховувала від 30 до 40 тис. вершників. Коронна армія мала близько 40 тис. вояків регулярної армії, стільки ж жовнірів з магнатських загонів і до 40 (за іншими даними – 60-80) тис. шляхтичів посполитого рушення. Дехто з істориків вважає ці цифри завищеними, обраховуючи козацькі й татарські сили разом у 100, а коронні – у 60-70 тис. чоловік (сучасники, схильні до перебільшень, писали, що в битві зійшлося 400 тис. вояків). Так чи інакше, але обидва велетенські війська готувалися до зіткнення, яке дійсно стало однією з наймасштабніших і найкривавіших битв у Європі ХVІІ ст.

Армії були стягнуті на низовину в околицях м. Берестечка [нині райцентр Волинської обл.], що починалася від р. Стир, обрамовуючись з одного боку болотами, а з другого – великим лісом. Сам же бойовий стрій, у якому точилася операція, був розтягнутий на 7-8 км. Перший день боїв, 28 червня, не дав переваги жодній зі сторін. На другий день шалька терезів ніби почала схилятися на користь козацько-татарського війська. На третій день берестецьке поле зранку вкривав такий густий туман, що сутички поновилися лише пополудні, коли кіннота князя Яреми Вишневецького під звуки сурм і барабанів пішла в атаку, а до неї негайно приєдналися й інші полки короля. Найманій німецькій піхоті, потіснивши козацькі ряди, вдалося прорватися до пагорба, на якому містилася ставка хана, і кілька ядер упало поблизу ханського намету. Вибухом був поранений у ногу сам Іслам-Гірей, загинув калга Крим-Гірей і отримав тяжку рану перший зі спільників Богдана Хмельницького Тугай-бей. Налякані татари вдалися до втечі. Хмельницький з кількома старшинами кинувся навперейми, аби завернути їх, і після гострої розмови, що відбулася між ним і ханом, той нібито видав наказ повернути назад. Однак тут уже збунтувалися мурзи, відмовляючись вступати в бій під приводом, що їхні коні мокрі, перетомлені й голодні, а нині – байрам, коли мусульманам взагалі воювати заборонено. Найгіршим же стало те, що Іслам-Гірей, відступаючи, силоміць вивів із собою гетьмана, позбавивши козацьке військо генерального командування (кружляли чутки, що хан вів подвійну гру, нібито навіть пообіцявши королю видати Хмельницького).

Зазнаючи поразки, козацька армія відступила до р. Пляшівка, притоки Стиру, де болото й хащі прикривали тил. Уночі під страшним дощем тут були вириті окопи й насипані земляні укріплення, що перетворило табір між двома річечками (Пляшівкою й Пліснявою) на своєрідну фортецю, яку можна було здобути лише облогою. Від першого по десяте липня обложені успішно відбивали штурми й навіть самі здійснювали бойові вилазки, проте обстановка в таборі не була доброю. Давалися взнаки незгоди між старшиною, не стримувані твердою рукою гетьмана. Бракувало питної води. Наростали тертя між мобілізованими селянами й козаками (археологічні розкопки табору показують, що підрозділи одних і других навіть тут трималися нарізно). Тож виник план вирватися з оточення, навівши переправу через болота й Пляшівку.

Кальницький полковник Іван Богун, який перейняв на себе функції наказного гетьмана, уночі з 9 на 10 липня почав лаштувати переправу, вимощуючи її возами, наметами, сідлами, кожухами, військовим спорядженням. Проте коли селянська частина війська довідалася про початок операції (а Богун спершу вивів козацьку кінноту, аби забезпечити збройне прикриття прориву), обложених охопила паніка: вони були впевнені, що старшина з козаками навмисне покидає їх у пастці, відволікаючи противника. Юрми людей кинулися до переправ, топлячи одне одного, а заразом і наведені з таким зусиллям мости. У цьому хаосі Богуну вдалося вивести без втрат лише 20-тисячний корпус кінноти і врятувати частину артилерії. За один день 10 липня у боях і паніці загинуло до 8 тис. чоловік, аж, як оповідали свідки, вода від їхньої крові зачервонілася. Повністю був винищений і козацький ар’єргард, котрий прикривав відступ. До рук жовнірів, які надвечір зайняли табір, потрапило 18 гармат, 7 бочок пороху, 20 козацьких корогов, гетьманська булава й печатка, документи канцелярії Богдана Хмельницького та його скарбниця з 30 тис. талерів. Під час відступу було також застрелено з лука Корінфського митрополита Йоасафа, який привіз у дарунок гетьману меч, освячений на Гробі Господнім.

Катастрофа під Берестечком стала тією останньою краплею, що переповнила чашу взаємної ПОМСТИ, нагромаджуваної з часів наливайківщини, і зробила неможливим спільне проживання Польщі й козацької Русі під одним державним дахом. І коли доти боротьба, очолена Богданом Хмельницьким, ще точилася як громадянська війна всередині Речі Посполитої, то після Берестечка вона остаточно переростає на польсько-українську війну. Перебіг найближчих подій підтвердив це досить переконливо. Марш переможного коронного війська від Берестечка на південь і паралельний йому похід у бік Києва литовської армії під командуванням Януша Радзивила проходили в умовах безперервних партизанських вилазок населення. Обом арміям дошкуляв голод, бо, як зазначав один з учасників експедиції, тепер ми оточені ворогом звідусіль – спереду, з боків і ззаду. Селяни за нами мости і переправи руйнують, погрожуючи нам: “Якщо б ви й схотіли втекти, то не втечете”.

 Жовнірам доводилось харчуватися тільки смаженим зерном, яке вони самі збирали на полях; у таборах забивали і їли власних коней і навіть падаль, а невдовзі почалися епідемії і масове дезертирство. Зокрема, саме в цьому тяжкому поході у таборі під Паволоччю, прохворівши сім днів, на 39-му році життя помер шляхетський герой князь Ярема Вишневецький.

Богдан Хмельницький, вирвавшись із татарського полону, уже 17 липня розіслав з Білої Церкви наказ правобережним полковникам не відкладаючи ані на тиждень прибувати до його ставки з уцілілими полками. Тут же, у Білій Церкві, був закладений сильний військовий табір, про який Миколай Потоцький невдовзі напише королю: "Здобути їхній табір неможливо". На другу половину серпня під булавою гетьмана знову сконцентрувалось близько 25 тис. козаків і 6 тис. ногайців, приведених Карач-беєм, а на Лівобережжі навпроти Києва, здобутого Янушем Радзивилом, стояло два лівобережні полки чисельністю до 4 тис. осіб. Несподівана для Потоцького міць по суті відродженого з небуття козацького війська, помножена на голод, епідемії і втому у загонах з’єднаної польсько-литовської армії, примусили коронне командування відкинути мову ультиматумів і перейти до погодження взаємних поступок. У такій обстановці розпочалося спершу перемирне листування, а з 10 вересня – і самі переговори.

Згідно з Білоцерківською угодою, козацький реєстр мав бути скорочений до 20 тис., а юрисдикція Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством (Брацлавське й Чернігівське знову поверталися в підпорядкування коронної адміністрації). Гетьман також зобов’язувався розірвати спілку з татарами і взагалі надалі не провадити закордонних зносин. Втім, цей мирний трактат лишився тільки паперовою пам’яткою перипетій війни. Долило масла у вогонь і те, що сейм, який зібрався навесні 1652 р., не затвердив Білоцерківської угоди, оскільки вперше в історії польського парламентаризму був зірваний одним із шляхтичів, котрий наклав своє вето на сеймові ухвали.

Незатвердження договору розв’язувало руки Хмельницькому, який у квітні 1652 р. оповістив закличним універсалом козацьку старшину про підготовку до нової війни. Богдан Хмельницький поновив переговори з Молдавією, Кримом, Туреччиною, Москвою. Тому, що Лупул відмовився виконати угоду — видати Роксанду за Тимоша, Хмельницький вирядив під його командою військо до Молдавії. Від Речі Посполитої напереріз гетьманичу була послана армія під командуванням польного гетьмана Мартіна Калиновського. Військо Калиновського, що складалося з 12 тис. гусарської кінноти та 8 тис. піхоти, чекаючи на підкріплення, стало табором між горою Батіг над р. Бугом і містечком Ладижином [нині райцентр Вінницької обл.]. Оскільки швидкого нападу противника не передбачалося, позиції були укріплені недбало, та й саме їхнє розташування залишало бажати кращого. Раптова поява татарської кінноти і козаків виявилася повною несподіванкою для командування. До вечора першого червня табір був оточений, а на другий день розпочався його штурм. До вечора у бою полягло близько 8 тис. коронних вояків і була винищена половина знаменитої шляхетської гусарії; загинув і сам гетьман та багато інших воєначальників, а ще більше потрапило в полон до татар. Так був здобутий кривавий реванш за Берестечко. Поляки зазнали нищівної поразки. Тиміш вступив до Молдавії і одружився з Роксандою. Але посвоячення з Лупу не принесло  Хмельницькому очікуваних вигод. Навесні 1653 р. в Молдові спалахнув черговий династичний заколот, у якому претендента на престол Георгіце [Георгія Штефана] підтримали Трансільванія та Волощина. Запорозьке військо під проводом Тимоша пішло виручати гетьманського свата і навіть здобуло столицю Молдови Сучаву, однак за наказом честолюбного гетьманича рушило далі на територію Волощини, викликавши серйозний опір з’єднаних трансільвансько-волоських сил. Відкинуті назад до Сучави і взяті у щільну двомісячну облогу, козаки зазнали великих втрат, а під час одного з обстрілів отримав смертельну рану й сам Тиміш. Рятувальна експедиція надійшла запізно: під захистом табору обложені з тілом гетьманича вже вийшли з Сучави, яку захопив волоський князь Матвій Басараб. 30 жовтня до гетьманської столиці Чигирина під залпи з гармат внесли труну з покійним Хмельниченком. З його смертю втратили актуальність молдавські династичні плани Хмельницького, пов’язані з відчайдушно хоробрим, але неврівноваженим, запальним і надмір впертим старшим сином Тимофієм.

Батізький розгром не охолодив запалу войовничої партії  серед польських сенаторів. Сейм, що зібрався невдовзі після катастрофи, відхилив пропозицію  Хмельницького, про офіційне поновлення Зборівських статей. До кінця року було створено 68 нових кінних корогов, а загальну чисельність війська доведено до 34 тис. жовнірів. Загони коронного обозного Стефана Чарнецького вихором пройшлися по Брацлавщині, керуючись гаслом свого воєначальника: «Не лишати русина і на розплід!» З липня 1653 р. у Глинянах під Львовом почало зосереджуватися коронне військо під проводом самого короля, а переговори, кілька разів запропоновані Хмельницьким, були демонстративно відкинуті.

На початку жовтня після кількох маневрових переміщень коронна армія отаборилася під містечком Жванцем над р. Дністром навпроти Хотина. Чисельність збройних сил Яна Казимира досягала 40 тис.; приблизно таким було й козацьке військо, яке разом з татарами наприкінці жовтня блокувало Жванецький табір, розгромивши підкріплення, що туди поспішали. Почалася затяжна облога, в якій обидві армії однаково терпіли від холодних дощів, голоду й нестачі фуражу; для обох буденним явищем стало дезертирство. Сил для вирішальної битви не вистачало у жодної зі сторін, і тоді Іслам-Гірей ІІІ, як і під Зборовом, узяв на себе роль посередника, не зацікавленого у надмірному вивершенні будь-якого з противників. Наприкінці листопада розпочалися переговори, на яких хан вимагав відновлення Зборівського договору, сплати упоминків і дозволу вибрати ясир на території Корони аж до р. Вісли. Власне на цих пунктах після тривалих дебатів 17 грудня було досягнуто домовленості. Переговори між кримчаками і Яном Казимиром мали дивний характер: по-перше, вони завершилися усним погодженням, а не формальною письмовою угодою; по-друге, не відбулося навіть перемирної зустрічі коронованих осіб, хоча обидві були присутні на позиціях. Окрім того, польські дипломати не наполягали на присязі козаків, а сам  Хмельницький,усунувся в тінь, виставивши на переговори полковників-статистів. Проте ця двозначна ситуація задовольняла усі три сторони. Татари досягли балансу сил виснажених сусідів, отримавши ще й величезну суму упоминків та вигоди від ясиру. Коронні воєначальники тішилися ілюзією, буцімто Зборівська угода лишилася непідтвердженою. Найскладнішими ж у цій грі були розрахунки Богдана Хмельницького, бо гетьман робив ставку вже на інші дипломатичні ходи. Так українська проблема після кривавої шестилітньої війни вихлюпнулася за рамки внутрішніх незгод Речі Посполитої .

Раптові переміщення акцентів, вояжі козацьких послів і лояльні низькі поклони впереміш з погрозами лише на перший погляд здаються хаотичними. Придивившись, можемо побачити за ними доволі струнку концепцію маневрування між трьома великими державними організмами, що височіли над тогочасною Руссю – козацькою Україною. Намагаючись здобути власну вигоду завдяки збуренню стабільного розкладу політичної рівноваги між Польщею, Туреччиною і Московією, гетьман водночас намагався втягнути в цю ризиковану гру малі сусідні держави – Кримський ханат, Молдову, Волощину, Семиграддя.

Майже від початку повстання Хмельницький утримував дипломатичні зв'язки з Москвою, але цар Олексій Михайлович уникав від підтримки повстання, бо це означало б війну Москви з Річчю Посполитою. Проте польські поразки в Україні і загроза, що Хмельницький визнає зверхність Оттоманської Порти, заохотили Москву до нових переговорів з гетьманом (1653), які закінчилися укладенням так званої Переяславської угоди (у січні — березні 1654) у ході якої були підписані Березневі статті. За цими статтями, Україна визнала протекторат московського царя, зберігаючи свою цілковиту автономію і діставала військово-політичну допомогу Москви проти Польщі.

Вибір незначного Переяслава, а не Києва (як попередньо хотіли в Москві) для здійснення урочистої церемонії є фактом багатозначним. Історики ніколи не дізнаються, про що насправді думав  Хмельницький, форсуючи укладення союзу з царем, бо вкрай наївно було б ототожнювати словесні заяви цього віртуозного майстра політичної інтриги з його реальними намірами. Останні можна реконструювати почасти за діями, а почасти (бо ж не все задумане втілювалося) – за мереживом супутніх, на перший погляд несуттєвих деталей. Власне однією з них, схоже, був вибір місця церемоніального акту, який підказує логічну паралель: замість сакрально освяченої столиці  всієї  Русі – малий полковий Переяслав, замість декларованого вічного союзу з царем-одновірцем – збройна козацька угода, продиктована ситуацією.

Треба мати на увазі, що поняття «підданий» у XVII ст., не означало «підданого» в сучасному розумінні: так називали царів, володарів держав, що вступали в договірні відносини з іншою державою, шукаючи у неї протекції. Піддані в сучасному значенні слова в XVII ст. називалися «холопами» до бояр та князів включно. За Петра І слово «холоп» замінено словом «раб», і лише Катерина II в 1786 році заступала його терміном «верный подданный».

У березні 1654 року посольство від України в складі військового судді Самуїла Зарудного та полковника Павла Тетері з почетом прибуло до Москви. У Москві бажали, щоб приїхав сам Богдан Хмельницький, але він не поїхав. Посли везли акредитивні грамоти від гетьмана, «Статті» (т. зв. 23 статті), текст Зборівського договору та низку листів. Оригінали цих документів не збереглися. Збереглися лише московські переклади.

У грамоті гетьман виступає, як репрезентант «Руської Держави», і це виразно підкреслює, що вона не перестала існувати й після Переяславської угоди. «Статті» дійшли до наших часів у зіпсованому вигляді і, очевидно, були переставлені. Не зважаючи на це, видно, що основна їх ідея — встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою, при яких за Україною застерігається державна самостійність — зовнішня і внутрішня.

Основним змістом Переяславського трактату був військовий союз. Москва зобов’язувалася захищати Україну, козаки - брати участь у всіх війнах, які вестиме цар. При цьому московські війська на Україні мали бути під командуванням гетьмана, а козаки у Московії - діяти в якості окремого корпусу зі своїм командуванням.

Практично одразу стало ясно, що цар і бояри розуміють погоджений документ по-своєму.

Коли Алєксєй Михайлович підписав трактат, і посол Бутурлін повідомив про це козацьким старшинам, ті захотіли, щоб посол від імені свого монарха присягнув на вірність умовам договору. Саме так завжди робили польські королі, укладаючи різні угоди з запорожцями.

Посол відповів, що самодержавний цар перед підданими не клянеться.

Характерно, що на Земському соборі 1653 року, де вирішувалося питання про "прийняття України під високу царську руку", деякі промовці закликали не робити цього на тій підставі, що "черкаси (русини) не потерплять руки великого правителя".

Богдан Хмельницький на карті Козацької України. Окремі полки позначені булавами (18 століття).

Тертя між Україною та Москвою почалися уже влітку 1654 року. Москва проголосила війну Польщі, і з московським військом пішли на Білорусь козаки під проводом наказного гетьмана Золотаренка. Населення Білорусі радо визнавало владу гетьмана і приймало козацький устрій. Проте, московські воєводи мали приєднувати білоруські землі до Московщини. Союз України з Москвою викликав союз Криму з Польщею. Спільні сили татар та поляків почали з осені 1654 року руйнувати Поділля, Брацлавщину, заходили до Білої Церкви, двічі були відбиті від Умані. Країна була зруйнована, обернена на пустелю, людність тікала на Слобожанщину (тоді втікачі з Кондратьєвим на чолі заснували м. Суми). В бою на Дрижиполі в січні 1655 року згинуло багато людей, але він не дав перемоги жодній зі сторін, хоч становище Польщі значно погіршало. Тим часом Хмельницький з воєводою Шереметьєвим перенесли дії до Галичини, а на півночі було підкорено всю Литву до Вільно. Населення Волині, Полісся, Поділля визнало владу гетьмана. Князь Святополк-Четвертинський просив у гетьмана війська для охорони; під гетьманський реґімент просилися Радзівілл і слуцькі князі. В 1657 році прийняла українську владу шляхта Пінського повіту. Так територія Української Держави поширилася на захід та північ.

Становище Польщі було загрозливе. Шведський король Карл-Ґустав IV зайняв Варшаву і Краків. До нього приєднався курфюрст Бранденбурзький. Король Ян-Казімір втік до Шлезька.

З цієї здавалося б безнадійної ситуації врятувала Польщу дипломатія: вона звернулася до Москви з пропозицією перемир'я і цареві запропоновано польську корону після смерті бездітного Яна-Казіміра. В 1656 році підписано у Вільні, без представників від України, сепаратне перемир'я.

Віденський мир розв'язав Хмельницькому руки: мілітарний союз України з Москвою проти Польщі втратив вагу, а більше від договору нічого не залишилося.

Віденський мир викликав обурення Хмельницького і старшини. На Раді, скликаній у Чигирині 2 жовтня 1656 року, всі присутні полковники, осаули, сотники присягали, що будуть спільно боронити Україну: присягали собі, а не чужим монархам.

1656-й рік був переломним в історії Хмельниччини. Звільнена морально від обов'язків, зв'язаних з союзом з Москвою, Україна під мудрим проводом Богдана Хмельницького стала осередком ряду коаліцій, які охопили всю Східню Європу.

Першу коаліцію почав укладати Хмельницький ще до Віденського миру. До неї входили — Швеція, Бранденбург, Семигород, Молдавія Волощина та Литва. Союзники вирішили розділити Польщу, при чому Україна мала дістати всі землі, залюднені українцями, і разом зі Швецією — протекторат над Литвою, яка мала стати Королівством Литовським. Хмельницький діставав титул «дідичного князя». Цю коаліцію розбила Данія, яка, під впливом Австрії, почала війну зі Швецією, що примусило Карла-Ґустава IV вивести війська з Польщі; те саме зробив за ним курфюрст Бранденбурзький.

З відходом шведських та бранденбурзьких військ, залишилися в Польщі тільки війська Семигородського князя Юрія Ракочія та корпус козаків на чолі з полковником Ждановичем. Ракочій опинився в тяжкому стані і капітулював, а в корпусі Ждановича почалися заворушення, викликані московськими агентами та неспокійними вістками з України. В зв'язку з цим Жданович повернувся додому.

Наслідком Хмельниччини була не тільки утворена нова державна формація «Войска Запорожского Украйна» («Малоросійское Государство», як писали тоді і пізніше в Москві); а й відновлена стара «Руська Держава» («Государство Російское»; в розумінні України: лист Богдана Хмельницького до московського царя 17 лютого 1654). У всіх переговорах зі Швецією й Семигородом Хмельницький вимагав визнання прав козацької держави «на всю стару Україну, або Русь (Роксолянію), де грецька віра і мова їх ще існує, аж по Вислу».

Богдан Хмельницький створив своїм надзвичайним талантом міцну й авторитетну владу. Він мріяв передати гетьманську владу своїм синам. Спочатку наслідником був Тиміш, талановитий, відважний юнак, якого Богдан одружив з дочкою господаря Молдавського. Після смерті Тимоша він визначив як наслідника другого сина, Юрія, ще підлітка. Виконуючи бажання гетьмана, а з другого боку прагнучи уникнути боротьби за гетьманську владу — старшина на Раді 1657 року без виборів проголосила Юрія наслідником гетьмана.

Передача булави без виборів, спадково, була явищем новим в історії гетьманщини і викликала опозицію, насамперед серед старих полковників. Сам генеральний писар, найближчий співробітник гетьмана з 1648 року, Іван Виговський, належав до цієї опозиції. Династичний план гетьмана вніс розкол у лави старшини тоді, коли насувався тяжкий момент — смерть Богдана і розпад коаліції. Гетьман наказав стратити полковника Лесницького і ще чотирьох видатних старшин, а самого Виговського звелів прикувати до землі на цілий день. Такі жорстокі заходи, звичайно, могли дати лише негативні наслідки. Чутки про події в Чигирині в значній мірі сприяли розкладові корпусу Ждановича: козаки поривались додому та й сам полковник Жданович належав до партії Виговського.

Усі ці події — і в Чигирині, і у війську — підривали сили старого гетьмана. З ним стався удар і 27 липня 1657 року він помер.

Смерть Хмельницького.

Похорон Гетьманові учинено з великим, але сумним тріумфом і з усіма військовими та громадськими почестями. Тіло його в супроводі численного війська й народу перевезено з Чигирина до власного містечка Гетьманського Суботова і там поховано в монастирській його церкві, з написами й епітафіями. Над гробом виставлено під балдахіном портрет Гетьманський з таким написом: 

«Сей образь начертанъ Козацкого Героя, Подобна грекамь тЂмъ, отъ коихъ пала Троя! Помпей и Цесарь, что были у Рими, У Руссовъ значилъ то Хмельницкій дЂлами своими: Польщу онъ низложилъ Козацкими полками, Татаръ и Турковъ устрашилъ тЂми же войсками; Наказавъ варварство, пресЂкъ вЂроломство, ВЂчно не забудетъ того Польское потомство. Унію онь опровергъ, благочестіе возставилъ, Ревность въ томъ свою въ родЂ и родЂ, прославилъ; НепобЂдимъ во бранЂхъ, благой воспріялъ конецъ: Изь сына в отечест†достойнЂйшій ему явился отецъ!»

За причину смерті Гетьманської деякі вважають довгочасну отруту, піднесену йому одним значним молодим поляком, який сватався до його дочки, а опісля десь зник.

З Богданом Хмельницьким Україна втратила одного з найвидатніших своїх діячів. Своїм виключним адміністраційним талантом він зумів розбурхане повстанням море, під час постійної війни, перетворити в міцну державу, зі стрункою системою адміністрації, з новими законами, новим соціальним ладом; зумів дипломатичним хистом лавірувати між ворожими сусідами і вивести Україну з того ярма, яке намагалися накласти Польща та Москва. Богдан Хмельницький спромігся перетворити «повстання рабів», як називали українську революцію поляки, на міцну державу, з якою шукали союзу та зв'язків великі держави, а з маленького козацького міста Чигирина зробити осередок Східної Європи, де зустрічалися дипломати різних держав. Не Москва, а Чигирин став центром політичного життя Європи. Богдана Хмельницького порівнювали з Кромвелем, але була між ними велика різниця: Кромвель мав стару державу з налагодженою адміністрацією, армією, Хмельницький — розбурхану повстанням масу людей з протилежними інтересами та бажаннями.

Останні дні його були трагічні. Розкол серед старшини, заворушення у війську... Найбільший прихильник перетворення виборного гетьманату на спадкову династію, В. Липинський, сам виніс для неї тяжкий вирок. «Гетьман, — пише він, — завжди підкреслював: себе і потомків своїх. Тільки геніальний "самодержець" міг не випустити зі своїх сильних рук проводу над своїми різноманітними по своїм попереднім звичаям, вірі і культурі помічниками». Але наслідником був 16-річний юнак, слабий духом і тілом, з неврівноваженою психікою. Старий гетьман розумів це і призначив вищу старшину — осаула Ковалевського та полковника Лесницького — опікунами Юрія, а генерального писаря Виговського просив бути «батьком, дорадником, поводарем молодому гетьманові». Старшина, противники нового династичного принципу, бачили, чим загрожувала повнота влади в дитячих руках Юрася, і в той момент напруженої боротьби своїм життям платила за свої переконання в шкідливості дідичної влади, персоніфікованої слабим хлопчиком.

Значення діяльності Богдана Хмельницького величезне, і для порівняння з нею тяжко знайти в історії паралелі. Не можна упускати з ока, що тривала ця діяльність лише дев'ять років: з 1648-го по 1657-ий. Протягом того часу безперервно йшли війни, в яких він виявив свої виїмкові таланти стратега та організатора. Усі поразки Хмельницького, а їх було небагато, не можна класти на карб його як вождя, бо їх зумовлювали передусім зради союзників-татар, що своєю підступністю виривали гетьманові з самих рук забезпечені перемоги: під Зборовом, Берестечком і, нарешті, під Жванцем. Два рази — під Зборовом та Жванцем — король Ян-Казімір був у безвихідній ситуації, з якої врятували його татари.

Коли Богдан Хмельницький зрозумів велич справи, яку почав, тоді він повів, з почуттям національної свідомості та гідності, тверду, безкомпромісну політику: за всяку ціну здобути і забезпечити незалежність Українській Державі, в якій він був з Божої ласки володарем. З того часу, з 1649 року і аж до смерті, йшов Хмельницький до цієї мети. Він виявляв надзвичайну енергію та гнучкість, укладаючи союзи, коаліції, які могли б забезпечити незалежність Українській Державі.

У кровопролитних боях Хмельницький зі своїми помічниками будував державу, поділяв Україну на полки, сотні, встановлював порядок, суд. А головне — творив нові соціальні умови, в яких вся людність поділялася на два стани: козаків, що воювали, та посполитих, що працювали. Цей порядок, який згодом зазнав значних змін, у загальних рисах існував, поки існувала Українська Держава.

«Найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України, — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора й будівничого Української Козацької Держави. — пише сучасний найкращий дослідник доби Хмельниччини, О Оглоблин — Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає, як державний діяч великого формату.» Це було тяжке завдання: «Традиція староруської княжої державності, ідея Великого Князівства Руського і революційне походження нової Української держави, військовий характер її устрою та адміністрації, реальна влада гетьмана і персональний авторитет Богдана Хмельницького — все це відбилося на формуванні влади. Хмельницький зумів знайти геніальну синтезу всього цього» — пише О. Оглоблин.

Після Руїни, коли знову підноситься ідея української незалежної держави, починається захоплення добою Хмельниччини та її геніальним творцем. «Таких людей Провидіння Боже віками тільки породжує в людстві для особливих Його намірів і призначень» — писав автор «Історії Русів».


Джерела та література.

  • Грушевський М. Історія України-Руси. тт. VIII, IX, ч. 1 — 2. К. 1907 — 1931. Нове вид. Нью-Йорк 1954 — 57;
  • Z dziejow Ukrainy. Kp. 1912, 2 вид. Липинський В. Твори, т. 2. Філядельфія 1980;
  • Kubala L. Szkice historyczne: Wojna moskiewska. В 1910; Wojna szwedska. Л. 1913; Wojna brandenburska і najazd Rakoczego. Л. 1917; Липинський В. Україна на переломі. Відень 1920. II вид. Нью-Йорк 1954;
  • Крип'якевич І. Студії над державою Богдана Хмельницького. ЗНТШ, тт. 139 — 140, 144 — 145, 147, 151. Л. 1926 — 27, 1931;
  • Петровський М. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхетської Пзльщі і приєднання України до Росії 1648 — 1654 pp. К. 1940;
  • Vernadsky G. Bohdan hetman of Ukraine. Нью Гейвен 1941;
  • Україна перед визвольною війною 1648 — 1654 рр. Збірка документів. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1946. — 256 с.
  • Крупницький Б. (ред.) В 300-ліття Хмельниччини (1648 — 1948). 36. ЗНТШ, т. 156. Мюнхен 1948; Pritsak О. Das erste turkisch-ukralnische Bundnis (1648), Oriens, 6, 2, 1953;
  • Оглоблин О. Українсько-Московська угода 1654 p. Нью-Йорк — Торонто 1954. Англ. вид Treaty of Perejaslav. Торонто — Нью-Йорк 1954;
  • Крип'якевич І. Богдан Хмельницький. К. 1954;
  • Яковлів А. Договір Гетьмана Богдана Хмельницького з московським царем Олексієм Михайловичем 1654 р. Нью-Йорк 1954; Оглоблин О. Думки про Хмельниччину. Нью-Йорк 1957;
  • Крип'якевич І. Соціальнополітичні погляди Богдана Хмельницького, Укр. Іст. ж. 1. 1957;
  • Шевченко Ф. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст. К. 1959; Голобуцкий В. Дипломатическая история освободительной войньї украинского народа 1648 — 1654 г.г. К. 1962;
  • Оглоблин О. Проблема державної влади в Україні за Хмельниччини й Переяславська угода 1654 р. Мюнхен — Нью-Йорк 1960: Крип'якевич І. Адміністративний поділ України 1648 — 1654 pp. — «Історичні джерела та їх використання», вип. 2. К. 1966;
  • Wojcik Z. Dzikie pola w ogniu. Ill вид. Варшава 1968;
  • Шевченко Ф. Історичне минуле в оцінці Б. Хмельницького. Укр. Іст. ж. XII. К. 1970;
  • Zlepko D. Der grosse Kosakenaufstand 1648 gegen die polnische Herrschaft. ВісЗаден 1980;
  • Загоровский Л. Россия, Речь Посполитая и Швеция в середине XVII века. М. 1981.
  • Новий Довідник. Історія України. — К.: ТОВ «КАЗКА», 2005. — 736 с.
  • Радослав Сікора: З історії польських крилатих гусарів. Київ: Дух і літера, 2012. ISBN 978-966-378-260-7. Інформація про книгу в інтернет-магазині українського видавця.
  • Радослав Сікора: Крилаті гусари Яна Собеського. Київ: Дух і літера, 2013. ISBN 978-966-378-311-6. Інформація про книгу в інтернет-магазині українського видавця.
  • Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.
  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  • Історія України - Полонська-Василенко Наталія: Том 2
  • Нарис історії України. Наталія Яковенко.
  • Матеріали з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 62 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2077759