Гуцули в Другій світовій війні 

“Веселі й упевнені повернемося додому, біляві наречені будуть нам за нагороду”, - саме так наспівували у пісні Висоцького солдати групи “Центр”, маршируючи Україною влітку 1941 року. Напевно, аналогічні мотиви бриніли й в головах самовпевнених зігфрідів, що за два роки до того перетнули кордон Польщі. Але саме тоді, у вересні 1939-го, їх тевтонська пиха вперше зазнала болючого удару. У сьогоднішній Польщі цю історію пам’ятають й шанують. Час поговорити про неї й в Україні. 

Герой ненашого часу  

Мова цього разу піде про 49-й гуцульський полк стрільців (49 Huculski Pułk Strzelców) – піхотний полк Збройних Сил 2-ї Жечі Посполитої. Аж до вересня 39-го він постійно розташовувався у Коломиї (нині Івано-Франківська обл. України). Входив до складу 11-ї Карпатської піхотної дивізії (інші полки цієї дивізії – 48-й та 53-й піхотні полки розташовувалися відповідно у Станіславові (нині – Івано-Франківськ) та Стрию). На момент початку німецько-польської війни 49-м командував 49-м підполковник Генштабу Кароль Годала, до речі за освітою – офіцер танкових військ. 

Попередники 

У складі 2-ї Бригади польських легіонів воювала з 1914 р. т.зв. Гуцульська рота. Після того, як в боях з російськими військами з 26 листопада по 6 грудня того року на Гуцульщині бригада зазнала величезних втрат, поручник Едвард Шерауц завербував у Жаб’є (нині – с. Верховина), Ворохті та навколишніх селах бл. 120 місцевих мешканців, з яких і була сформована ця рота. Певний час її вояки продовжували носити свій цивільний одяг – традиційний гуцульський, поки не отримали відповідну уніформу. Саме так – дещо екзотично – вони й запам’яталися польським сучасникам. У 1916 р. вояки Гуцульської роти були розподілені по інших підрозділах бригади, оскільки її командування не бажало, щоб вояків-гуцулів перевели до Легіону Українських Січових Стрільців.

Історія 

У 1921 р. 11-та пд прибули на місце своєї постійної дислокації на території Західної України, що в тодішній Польщі підпорядковувалася командуванню 6-го окружного корпусу у Львові. Спочатку ці підрозділи не мали ані легіонівського минулого, ані стосунку до традицій карпатських горян, оскільки походили з Блакитної армії Галлера, сформованої у Франції. 

49 pp oficerska ii awers

Знак 49-го полку

49-й полк почав своє існування у квітні 1919 р. Франції як 3-й вишкільний полк Вишкільної дивізії. Через місяць він вирушив до Польщі як 15-й полк піших стрільців. У вересні 1919 р. був перейменований на 40-й піхотний полк кресових стрільців, а у березні 1920-го – на 49-й піхотний полк кресових стрільців. У березні наступного року полк отримав № 49 та був приділений до 18-ї пд. У боях з українськими частинами ГА він участі не брав, своє бойове хрещення отримав у боях з Червоною Армією над річками Ушиця та Калюс. Брав участь у Київському поході польських військ, захопив Могилів-Подільський, воював з ЧА під Жмеринкою та Вапняркою. Під натиском кінноти Будьонного відступав по Волині, Галичині, аж до Варшави. Наказом Міністерства військових справ від 29 березня 1921 р. 49-й було переведено до 11-ї пд. 

kolomyja rynekКоломия часів другої Речі Посполитої. Стара листівка 

Зрозуміло, що спочатку в полку служили майже виключно поляки. Так у 1922 р. його особовий склад складався з 1084 поляків, 30 євреїв, 5 німців та 33 “русинів” (українців). Але вже наступного року було проведено перший призов до ВП, який поширювався і на національні меншини, в результаті у підрозділах 6-го корпусу частка українців складала вже 5,28%. Цей показник поступово збільшувався у наступні роки. 

18 вересня 1922 р. 49-му полку урочисто вручили прапор, придбаний коштом мешканців Коломиї та Покуття. Саме з ним полк вирушив через 17 років у бій…

Плекаючи гуцульську самобутність 

На момент початку Другої світової 49-й полк, як і вся 11-я дивізія, мав власну, відмінну від звичної армійської, уніформу. Такий привілей в тодішній польській армії мали ще лише підгальські стрільці. Характерною відзнакою 11-ї кпд (т.зв. “корпусувка”) був гуцульський хрест з гілкою кедра та двома дубовими листочками. Його носили на вилогах плащів та пелерин. Аналогічним символом у тодішній польській армії могли похвалитися також лише підгальські стрільці, чиєю відзнакою була свастика (я свого часу вже писав про це у ЖЖ). 

Korpusówka 22 Brygady Piechoty Górskiej

Корпусувка карпатських стрільців (з польської Вікіпедії)  

Як зазначає сучасний польський дослідник А. Смолінський, “ця емблема поєднувала в собі елементи фольклору Східних Карпат і магії гуцулів. Листя дубу символізувало силу й відвагу, а кедр – красу карпатської природи. Гуцульський хрест мав нагадувати воякові його походження й родинну домівку, із цим, завжди присутнім у ній, символом його віри і віри його пращурів. До того ж, як і придорожній хрест, він призначений був охороняти від зла і єднати з магічною силою, яку колись мала згарда. Роль цієї емблеми була така сама, як і таємного хрестика (свастики) з гілкою смереки, який з 1919 р. носили вояки підгалянських стрілецьких полків”.

Корпусувка карпатців мала розмір 25 на 30 мм, носилася на комірах мундирів, плащів та пелерин. Для офіцерів та підофіцерів її виготовляли з білого, воронованого на старе срібло, металу, а для підофіцерів та рядових – з білого матового. Цікаво, що на практиці офіцерам і підофіцерам дозволялося носити цю емблему на цивільному одязі. Офіцери самі купували собі корпусувки, для рядових їх закупляла армія. 

5b25428c06928e06d7

Перший ад’ютант 49-го гпс капітан Вєслав Януш Циганьський. Зверніть увагу на карпатську корпусувку на вилогах комірця та число “49” на погоні  

Наказом від 12 квітня 1937 р. Міністерство військових справ Жечі запровадило для всіх офіцерів, підофіцерів та рядових 11-ї дивізії право носіння пір’їн тетерева (10 темно-брунатих і 5 білих) на лівій стороні гарнізонної рогатувки (конфедератки) та особливу накидку – пелерину, схожу на пелерину підгальців. 

Тим самим наказом 1-му батальйону 49 піхотного полку в Коломиї було надано почесне найменування “Гуцульський” в пам’ять про участь гуцулів у боях 2-ї Бригади польських Легіонів. Крім того, було запроваджено для офіцерів і підофіцерів саме цього батальйону військовий гуцульський капелюх, створений за взірцем традиційного накриття голови у гуцулів – красені. Його прикрашали пір’я тетерева й кілька рядів різнокольорового плетеного шнура. Останній складався з золотого (традиційний колір польської піхоти) та темно-синього (регіональний колір Західної України у складі Жечі) елементів. Як бачите, мимоволі на польському однострої виникали барви українського національного прапору. 

У червні 1937 р. зі складу найбільш поставних та вишколених офіцерів, підофіцерів та рядових полку було сформовано почесну варту, яка в своїх особливих одностроях зустрічала на вокзалі в Коломиї короля Кароля ІІ, який прибув з офіційним візитом до Жечі. 

a348ba3479eb

Офіцер 49-го гпс Константин Ковальський. Зверніть увагу на військовий гуцульський капелюх та пелерину підгальського взірця  

У березні 1938 р. 49-й отримав назву Гуцульського. Тоді ж право носіння військового гуцульського капелюха отримали усі офіцери, підофіцери й рядові полку. Можна також згадати про застосування в полковому оркестрі чотирьох металевих трембіт, оздоблених у гуцульському стилі. 

До речі, з числа кращих стрільців 49-го гпс у 1937-39 рр. формувався один взвод т.зв. Столичного батальйону – спеціального підрозділу, який розташовувався у Варшаві та виконував церемоніальні функції під час офіційних урочистостей та візитів зарубіжних лідерів. Іноземних туристів незмінно приваблювала урочиста церемонія зміни варти з підгальських та гуцульських стрільців перед Головною комендатурою варшавського гарнізону чи могилою Незнаного вояка.  

23f266acdf23

Взвод Столичного батальйону в уніформі 49-го гпс  

Під впливом гуцульської магії та у власних інтересах 

У тодішній Польщі гуцули – український субетнос (що, зрештою, у другій ЖП не визнавалося, їх, як і решту українців називали “русинами”) заселяли гірські ділянки Покуття, що обіймали частини Косівського, Надвірнянського та Коломийського повітів. Майор ВП Генрик Гонсьоровський, автор популярних довоєнних туристичних путівників по Карпатах, якось написав, що “гуцули – це найцікавіша етнографічна пам’ятка не лише в Польщі, але й в цілій Європі”. Значною мірою зріст зацікавлення Гуцульщиною у другій Жечі був зумовлений творчістю Станіслава Вінценза, популярного довоєнного письменника. Самобутність гуцульських життя зачаровувала поляків не гірше від власного етнічного унікуму – підгальських гуралів. 

Найголовніше ж те, що це зацікавлення у польському суспільстві традиціями Гуцульщини підтримувала й держава. Не варто підозрювати другу Жечь у надмірній філантропії – причина була значно банальніша: її цивільні та військові установи намагалися таким чином посилити сепарацію між гуцулами та рештою “русинів”, тобто українців – громадян ЖП. Таким чином, акцентуючи на етнографічних особливостях гуцулів, планувалося повністю вивести їх з-під впливу українського національного руху та асимілювати в дусі відданості польській державності, що, безперечно, сприяло би загальній політиці полонізації “Кресув”. Однак на ділі й цей, безумовно виграшний для Жечі план, аж до середини 1930-х рр. гальмував та невиконувався через байдужість та бюрократизм польських чиновників. Вочевидь, зіграла свою роль традиційна пиха та нехіть до “русинів-варварів”. Тож довший час єдиними активними популяризаторами Гуцульщини в польському суспільстві залишалися окремі активісти та офіцери 11-ї дивізії ВП. 

Зрештою, з огляду на посилення українського національного руху та тиск власних активістів (у грудні 1933 р. було створено Товариство приятелів Гуцульщини) польський уряд починає посилено працювати над асиміляцією гірських груп українців – гуцулів, лемків, бойків шляхом акцентування на їхній окремішності та особливості, а також на “традиційній лояльності” до ЖП. У березні 1934 р. Комітет національних справ при голові Ради міністрів почав розробку загальної концепції національної політики на території Гуцульщини й Лемківщини. Як державні, так і громадські польські чинники проголошували своєю метою підтримання особливості гуцулів (з наголосом на їх відмінності від решти українського населення Галичини), сприяння їх економічному розвитку, збереження природи Східних Карпат. Наказом міністра військових справ від 29 січня 1937 р. було дозволено вступати кадровим офіцерам ВП до Товариства приятелів Гуцульщини, у Ворохті було створено військовий гірськолижний табір, проходити навчання в якому та спілкуватися з місцевим населенням всіляко заохочували армійських офіцерів. 

Серед найбільших шанувальників та пропагандистів Гуцульщини були офіцери 49-го полку. Фольклор та традиції Гуцульщини стали невід’ємними елементами виховної роботи у полку. Стіни його офіцерського клубу, світлиць, канцелярій прикрашали килими, виготовлені у Космачі чи Косові, та фотографії природи Східних Карпат. Значною мірою цьому сприяв бригадний генерал Казімеж Орлик-Лукоський, який починав свою військову кар’єру в Залізній бригаді Польських легіонів та 2-му піхотному полку Легіонів, а в 1927-29 та 1930-39 рр. командував 11-ю піхотною дивізією. Він був великим прихильником ідеї вирізнення гуцулів та їх особливих вояцьких якостей. 

368178b53e6315e3d3

Перший ліворуч – командир розвідки 49-го пгс поручник Казімеж Бурило, за вересневу кампанію 1939 р. нагороджений орденом Віртуті Мілітарі  

Усе це заохочувало офіцерів 49-го гпс до розширення своєї роботи з поліпшення стосунків з місцевим населенням. З їх ініціативи було створено безвідсоткову касу, крамниці, кооперативи для останніх, відкрито торгівельні та ветеринарні курси. На підтвердження “польсько-гуцульського єднання” для цивільних працівників гарнізону та 35 гуцульських дітей була організована екскурсія на Балтику та до Варшави коштом ВП. 

На щорічне святкування Дня полку, яке відзначалося 19 липня в річницю бою під Хорупанню, активно запрошувалися місцеві мешканці та горяни. Особливо урочисто це свято пройшло у 1938 р. Вулицями Коломиї пройшла колона святково вдягнутих в традиційні строї гуцулів та гуцулок. У місцевому кінотеатрі відбувся “з’їзд гуцулів та місцевої шляхти”, делегати якого ухвалили рішення надалі відзначати День 49-го гпс як загальногуцульське свято й передали полку почесну зброю, придбану на кошти мешканців Покуття. 

5198d7dca08c

Оркестр 49-го гпс під час урочистостей на центральній площі Коломиї (з журналу “Військово-історичний альманах”)  

Полк складався у 1939 р. з 1-го Гуцульського батальйону Польських Легіонів (командир – майор Евгеніуш Літинський), 2-го (майор Міхал Лапіньський) та 3-го (майор Мєчіслав Стецовіч) батальйонів. Вважаючи армію одним з найбільш дієвих інструментів полонізації, призовників з Галичини, якими переважно були українці, направляли у 2-й ЖП для проходження строкової служби до військових частин у західній чи центральній Жечі або ж у ВМФ. Натомість до підрозділів 6-го корпусу спрямовувалися передусім поляки. Однак поступово у 49-му служило усе більше місцевих мешканців. Як стверджують деякі джерела, на момент початку війни 1939 р. більшу частину рядового особового складу 49-го гпс складали українці-гуцули.

Вересень 1939-го

11-та кпд під командуванням полковника Броніслава Пругар-Кетлінга перед війною була включена до складу Армії „Краків” як підрозділ другого ешелону. Внаслідок того, що німецька авіація розбомбила залізничні шляхи, 11-та кпд не зуміла дістатися в запланований район розгортання (Бохня-Бжеско, туди зуміли дістатися вже 3 вересня тільки 3 батальйони, які одразу прийняли бій з нападниками), а висадилася з потягів між Жешувом і Тарнувом. Внаслідок зміни планів дивізію включили до складу Армії „Карпати”. Відтак командир полк. Пругар-Кетлінг спрямував її на південь в район Бжостек-Колачице-Фриштак і вже 6 вересня дивізія вступила в бій з гітлерівцями. Противник намагався оточити дивізію, однак Пругар-Кетлінг, який був непересічним знавцем військової справи, зумів уникнути оточення і вивів дивізію на нові позиції на лінії Сян-Львів, згідно наказу Верховного командування. Зазнаючи постійних атак з заходу та півдня дивізія провела бої біля Лентовні, над Сяном, біля Перемишля та Брюхович під Львовом. Попри великі власні втрати, підрозділи дивізії також знищили велику кількість напасників та кілька сотень транспортних засобів. Чи не найвизначніша перемога на цьому бойовому шляху – бій з полком СС “Германія”, про який поговоримо окремо. 

7ecf81d3903f59a454

Підполковник Генштабу Кароль Годала – останній командир 49-го гпс  

Ось ще один яскравий епізод. 10 вересня 1939 р. розвідвзвод полку під командуванням підпоручника Едмунда Щота у м. Блажов влаштували засідку на німецьку автоколону 4-ї легкої дивізії. Було знищено три автомашини, 11 гітлерівців, у т.ч. одного полковника, його ад’ютанта та начальника штабу. Решта відступили. Власні втрати – 2 поранених. Були захоплено важливі ворожі документи, зокрема плани наступу, що дуже допомогло польському командування, яке не володіло в цьому районі ані авіацією, ані спеціальними розвідпідрозділами. Оскільки німці почали обстріл міста, взвод відступив з міста. Блажов від цілковитого знищення врятувало те, що поранений німецький солдат, що зумів заховатися під час засідки повідомив своїх, що автоколону знищили вояки ВП, а не місцеві мешканці. 

17 вересня дивізія боронила біля Брюхович східний край Яновських лісів, прикриваючи стратегічний шлях з Яворова до Львова від 7-ї та 57-ї німецьких піхотних дивізій. Втрати були настільки великі, що ген. Соснковський (командир угрупування, до якого увійшли і залишки 11-ї кпд) та Пругар-Кетлінг особисто обслуговували гармати під час бою. В лавах дивізії залишилось лише біля тисячі осіб. Після виснажливих боїв з усієї дивізії до Львова прибула 20 вересня лише одна збірна група вояків 49-го гпс під командуванням полковника Літиньського у кількості 100-150 осіб. Дивізія перестала існувати. Вцілілі капітулювали перед Червоною Армією. Частина вояків полку зуміла дістатися кордону з Угорщину й перейти туди.

Ворог 

СС-полк „Германія” був сформований в Гамбурзі у 1934 р. як 3-й полк СС. Згодом, коли СС-полк „Адольф Гітлер” став лейб-полком, цей полк отримав № 2. Назва „Германія” була присвоєна на партійному з’їзді НСДАП у Нюрнбергу у 1936 р. Полк приймав участь в аншлюсі Австрії, охороняв Муссоліні під час його візиту до Німеччини. „Германія” також вступала у чехословацькі Судети. З березня по липень 1939 р. - у Празі, церемоніальний полк Протекторату Богемії та Моравії. 

На момент початку німецько-польської війни 1939 р. бойові підрозділи СС були об’єднані у т.зв. SS-Verfügungstruppen, яку включала СС-лейб-полк “Адольф Гітлер”, СС-полк “Дойчланд”, СС-полк “Германія” та кілька дрібніших формувань. Насправді SS-VT не використовували як єдине ціле, есесівські частини закріпили за відповідними дивізіями Вермахту. 

germania 1940

Офіцери СС-полку “Германія” під час західної кампанії (Франція, 1940 р.)  

СС-полк “Германія” був приділений до 14-ї німецької армії та почав війну в районі Глівіц. На відміну від інших СС-полків “Германія” під час вересневої компанії не діяла як єдиний підрозділ – її батальйони були приділені до 2-ї і 5-ї танкових і 2-ї легкої дивізій Вермахту. 

2 вересня полк вступив у м. Пщина, вже зайнятий 5-ю танковою дивізією Вермахту (“Германія” йшла у другому ешелоні та не приймала участь в бою з польськими військами). При в’їзді до міста есесівці обстріляли групу місцевих мешканців, що вийшли на зустріч, сприйнявши їх за польських ополченців (за одними даними було вбито 1 людину, за іншими – 5 загинуло, 3 поранено). Як виявилося, це були представники німецької меншини, що вийшли зустрічати своїх “визволителів”. Це вбивство було списане на “польських інсургентів”. 

4 вересня “Германію” перевели у залишений польськими військами Сосновець. Тут полк долучився до арештів та екзекуцій, які проводила у Верхній Сілезії ейнзацгрупа Стрекенбаха. Зокрема, вояки цього полку приймали участь в масовій страті польських громадян в Паневніцьких лісах біля Катовіц, де було вбито понад 150 людей. 7 вересня полк перевели у Краків, а через чотири дні – до Тарнова. Шлях полку був всіяний тілами закатованих мирних мешканців та військовополонених, пропахлий чадом спалених сіл. Наприклад в Щуціні есесівці вбили 40 осіб, що поверталися з евакуації, в Мєльці – 27 євреїв, у Динові – разом з вояками Вермахту – 300 осіб. 

12 вересня “Германію” підпорядкували командуванню 22-го танкового корпусу. До нього полк долучився біля Ярослава, відтак вирушив на Яворів та Грудек Ягелонський (нині – м. Городок). У ніч з 15 на 16 вересня полк займав позиції у селах Пжилбіце, Мужиловці, Могила та Чарноконче (10-14 км від Грудка Ягелонського), маючи завданням перекрити дорогу на схід, у напрямку Львова, підрозділам польської армії “Карпати”.

Рішучий та безжальний бій 

В Мужиловцях знаходились ті “германці”, що були приділені до 2-ї легкої дивізії армії: штаб полку, 3-й батальйон та допоміжні підрозділи. Участь в атаці на них в ніч з 15 на 16 вересня 1939 р. взяли участь 1-й батальйон майора Е. Літиньського та 3-й майора М. Стецевіча 49-го гпс. Попри гучну назву „батальйони”, треба розуміти, що на той час це були значно ослаблені та малочисельні після виснажливих боїв підрозділи. Гуцульські стрільці рішучою багнетною (!!!) атакою зуміли розгромити есесівців у короткому бою, з якого лише частина есесівців зуміла вирватися панічною втечею. 

З числа офіцерів “Германії” в бою загинули командир 3-го батальйону оберштурмбаннфюрер Віллі Коепен та ад’ютант полку оберштурмфюрер Шомбург. Внаслідок нічного бою есесівці зазнали значних втрат особового складу (за деякими даними – до двохсот осіб), втратили 8 105-міліметрових гаубиць, батарею зенітних гармат, більшість гранатометів та важких кулеметів і всі автомобілі. Оскільки гуцульські стрільці не мали змоги використати захоплений транспорт, автівки були знищені. Було захоплено кілька полонених. З польського боку також були втрати. У бою загинули командир 3-ї роти 1-го Гуцульського батальйону Польських Легіонів капітан Пьотр Осіца та командир 1-ї роти того ж батальйону поручник Францішек Андрейчук. 

3638e93ac4b912a7575ce1feb0f0e5fc

Малюнок нічного бою, зроблений у 1940 р. його учасником – вояком 49-го гпс Яном Гундлахом  

Штаб СС-полку врятувався втечею до Яворова. Загалом ж у результаті боїв 14-16 вересня СС-полк „Германія” (атакований у різних селах цієї місцевості також підрозділами 48-го і 53-го ппкс 11-ї кпд, 98-го полку 38-ї резервної пд) зазнав великих втрат у живій силі, втратив практичну всю артилерію, бронетехніку та автотранспорт. Ситуація не завершилася для “Германії” повним розгромом лише завдяки вчасному підходу частин 7-ї піхотної дивізії Вермахту. Командир СС-полку мусив кілька днів збирати своїх солдатів-втікачів по навколишніх лісах за допомогою мисливського горну. Нарешті 17 вересня тих, кого знайшли, звели в один підрозділ та відправили для охорони флангу 17-го корпусу Вермахту. Вони виконували цю функцію до кінця війни. 

Очистивши Мужиловці 49-й згідно з наказом командира дивізії вирушив далі та біля 9-ї ранку зайняв с. Молошковіце й ліс на північному сході від нього. Так само інші полки 11-ї кпд – 48-й та 53-й ппкс відбили у німців низку населених пунктів. А тим часом о 7-й ранку німецька авіація піддала Мужиловці сильному бомбардуванню. 

Ось як описував згодом Пругар-Кетлінг розгром “Германії”: “Коли ми наблизились до Мужиловців на 1 км, почули звуки шаленого бою. Пролунали кілька гарматних чи мінометних пострілів, відізвалися важкі кулемети, що били цілими стрічками. Знав, що це німецькі, бо наші, йдучи в нічний бій, розрядили з мого наказу зброю. На певен час затримав колону, а сам з підполк. Попелем під’їхав ближче. Бій тривав, але стрілянина стихала. Стрільці 49-го пп вже досягнули середини села, настигаючи та б’ючи багнетами кожного, хто потрапляв їм під руку. Чутні час від часу черги автоматних пострілів раптом припинилися на середині обойм. Здавалося, що чути, як рука, що ще хвилю тому натискала спуск, мертвіє і безсило опадає, паралізована ударом прикладу чи багнету. Не було чути жодних вигуків. Бій тривав у темряві та зловісній тиші. Ним ніхто не керував – ніхто не просив пощади. Враження були неймовірні. Буря, що насунула на німців, мусила перевершити усі їх дотеперішні відчуття. З такою несподіванкою та з такою атакою, напевно, не зіткалися ніколи. Трупи, які ми пізніше оглянули, виглядали страшно. Страх, з яким гинули, не зникав з їх облич. Ми вийшли з автомобіля і пішки пішли за стихаючим та догораючим відголосом нічного штурму. У щораз яснішому відблиску світанку вирізняли будинки, дерева, паркани, а потім … гармати, скрині, вантажівки, автомобілі – спочатку окремі, потім групи, цілі парки. Протирали очі, щоб впевнитись, що це омана, так неправдоподібно виглядала ця здобич… Мужиловці атакували два батальйони з заходу та півдня. Несподіванка була повна, тож бій тривав не більше, ніж півгодини”. 

Ще один польський військовий діяч – генерал Казімеж Соснковський (у 1943-44 рр. – Верховний Вождь польських ЗС на Заході, знятий з цієї посади за критику політики Великої Британії, що не надала належної допомоги Варшавському повстанню) так описав події 15-16 вересня: “Наступ 11 пд дуже швидко … зіткнувся з опором супротивника, що вдало розташувався на пагорбах … Наші частини пішли у наступ під смертельним вогнем німців. Вони не витримали удару … Незабаром 49-й пп наразився вдруге на німецький опір … Міцні укріплення німців після недовгого бою були здобуті. Далі під час наступу батальйон з правого флангу зайняв добре укріплене село Могила, звідки німці швидко втекли … Між третьою і четвертою годиною ночі обидві колони 49-го пп зійшлися під селом Мужиловці, де були змушені вчетверте пробивати собі дорогу … І тут німці тікали в паніці, кидаючи велику кількість військового спорядження … Полк, як і вся дивізія, показали себе добре і в подальших боях”. 

64a81048ab83dee95bc27ed163e0beb120 4ac0ca73200c3854218916f5d1ee7d7520

Техніка СС-полку “Германія”, знищена 49-м гпс у вересні 1939 р. 

Можна лише припустити, наскільки болючим для есесівців була ця поразка, особливо якщо згадати, що кілька днів до того – 13 вересня 15-та рота “Германії” під командуванням СС-гауптштурмфюрера Йогана Мюхленкампа (оперативне підпорядкування – 4-та легка дивізія) натрапила на дорозі Перемишль-Львів на відпочиваючий польський батальйон та взяла в полон понад 500 вояків ВП. 

За переказом, Гітлер був настільки роздратований цією подією, що заборонив розбудовувати СС-полк „Германія” до рівня дивізії. В якості покарання вояки „Германії” не мали права протягом двох місяців носити полкову відзнаку (наступного разу таке покарання було застосовано Гітлером у 1945 р. у покарання за поразки СС в Угорщині). 

Розгром підрозділів СС-полку “Германія” сьогодні вважається одним з найбільших успіхів польських військ під час вересневої кампанії.

Фінал 

У ґрунтовній праці польських істориків “Польський збройний чин під час Другої світової війни” було відзначено, що 11-та кпд на своєму бойовому шляху становила найбільш умілий та дисциплінований підрозділ польської армії. Це була заслуга передусім її командира – полк. Пругара-Кетлінга. За підсумками боїв він зробив подання про нагородження 18 вояків 49-го гпс Військовим Хрестом Віртуті Мілітарі (вище польське військове відзначення), ще 8 – Хрестом Борців. 

Командир 11-ї кпд полк. Генштабу Б. Пругар-Кетлінг у своєму поданні на нагородження К. Годали орденом Віртуті Мілітарі писав: “Усе значення бою 11-ї дп і перемоги належить 49-му полку піхоти та його командирові. Від початку бойових дій і до останньої секунди вони виявили себе в тактичному маневрі, особистій відвазі, що дуже позитивно вплинуло на полк, ставлячи його в ряд найкращих у дивізії; всі бої, проведені 49-м полком піхоти під командуванням Годали, були переможними для полку, а для німців обернулися поразками, з кривавими втратами на додачу”. Згадуючи про 1-й Гуцульський батальйон 49-го комдив занотував: “Дорогою я зустрів частини 49-го пп, що відпочивали в затінку дерев. Це був підрозділ майора Літиньського – моя найкраща гвардія”.

Шляхи-дороги долі 

Колишні вояки 49-го гпс, що потрапили у радянський полон, потрапили до армії Андерса. У польських ЗС на Заході традиції 11-ї кпд продовжували Самостійна бригада карпатських стрільців (1940-42) та 3-тя дивізія карпатських стрільців (1942-47). Остання, зокрема, воювала на італійському фронті та приймала участь у відомому штурмі Монте-Кассіно. Спадкоємцем цих підрозділів вважається 22-га гірська бригада сучасних польських ЗС, в якій прийнято носити на мундирах особливий знак – гілочку карпатської ялинки, а на рогатувці – пір’я тетерева. 

По різному склалися долі офіцерів полку. Під час вересневої кампанії 1939 року загинули, зокрема, командир роти капітан Ян Антонов (від нещасного випадку – потрапив під вогонь власного кулемета під Львовом), командир роти тяжких кулеметів Маріан Козіцкий (19.09.1939 р. в бою біля Брюхович), командир протитанкової роти Домінік Давідовіч (17.09.1939 р. в бою у с. Когути біля яновських лісів, рівно через місяць після свого весілля), командир 1-го взводу 2-ї роти Вітольд Пашкевіч (18.09.1939 р. в Любеніцах біля Стрия), командир роти Станіслав Мляковський (15.09.1939 р. біля Новосілки). 

a6b01a539af8d5d6fa

Командир протитанкової роти 49-го гпс поручник Домінік Давідовіч з дружиною  

Ті, хто потрапив до радянського полону, були інтерновані в таборі в Старобєльську біля Харкова. Останній командир 49-го – підполковник Генштабу Кароль Голда (20 вересня поранений в ногу в бою під Шумлаками) дістався Коломиї, де був заарештований органами радянської держбезпеки (помер в таборі для військовополонених в Старобєльську, за іншими даними – розстріляний у Катині). У СРСР загинули також командир 1-го батальйону майор Еугеніуш Роберт Літиньський, командир 3-го батальйону Мєчіслав Стецевіч, командир взводу розвідки поручник Казімеж Бурило. Командир 2-го батальйону Лапіньський пораненим потрапив у німецький полон. 

Підпоручник Едмунд Францішек Щот потрапив у радянський полон, звідки втік та через Угорщину дістався на Захід, служив у 2-й дивізії польських гренадерів. Хорунжий Мєчіслав Голд потрапив у німецький полон, звідки втік на Захід, служив у польських військах у Франції, а після поразки останньої був інтернований у Швейцарії. Хорунжий Владислав Шуприт потрапив у німецький полон, відтак служив у 1-й бронетанковій дивізії польських ЗС на Заході. 

Дехто з офіцерів зумів дістатися Угорщини, де був інтернований. Так сталося, зокрема, з квартирмейстером полку Юзеф Соколовський (згодом командував піхотним полком у польських ЗС на Заході), командиром роти Іраклій Кікнадзе (грузин, офіцер-контрактник ВП). Головний лікар полку капітан медслужби Пьотр Франчак під час окупації працював як лікар, після війни очолював лікарню в Щецині. 

За звичною злою іронією східноєвропейської Кліо один з учасників нічного бою – уродженець Львова поручник Юзеф Бісс (служив у 49-му гпс, з початком війни був приділений до 53-го ппкс 11-ї кпд) згодом командував підрозділом АК „ОР-26”, який у березні 1945 р. здійснив масове вбивство мирних мешканців українського села Павлокома. Тоді було замордовано 366 українців, у т.ч. жінок та дітей. Того ж року Бісс був заарештований органами польської держбезпеки, у 1945-48 рр. і у 1951-55 рр. сидів у в’язниці за участь у націоналістичному підпіллі, помер у 1977 р. У 1992 р. суд зняв з нього усі обвинувачення, у т.ч. в участі в Павлокомській різні, хоча й визнав, що цей злочин вчинили підлеглі Бісса. 

Командир 11-ї кпд Пругар-Кетлінг він зумів уникнути полону та дістатися Франції, де командував польською дивізією під час французько-німецької війни 1940 р. З рештками свого підрозділу перейшов до Швейцарії, де був інтернований до кінця Другої світової. В цей час написав спогади про вересневу кампанію “Щоб зберегти вірність”, в яких чимало уваги присвячено 49-му гпс. У 1945 р. повернувся на батьківщину та служив у Народному Війську Польському. Був шефом кабінету Верховного командувача, шефом Департаменту піхоти Міністерства національної оборони та шефом Департаменту бойової підготовки Сухопутних військ. Генерал-лейтенант НВП. Помер у 1948 р. 

Щодо супротивника, то після війни з Польщею підрозділи “Германії” були знову з’єднані та відправлені до Бероуну біля Праги. У жовтні 1939 р. з СС-полків “Германія”, “Дойчланд” та “Дер Фюрер” було сформовано СС-дивізію (SS-Verfügungsdivision, згодом – 2-га СС-дивізія „Рейх”). У грудні 1940 р. СС-полк “Германія”, що вже пройшов західну кампанію, було включено до складу новоствореної СС-дивізії “Вікінг” (інші полки дивізії – “Вестланд” і “Нордланд” формувалися з добровольців зі скандинавських та західноєвропейських країн). За деякими даними з 1 по 20 грудня 1940 р. дивізія все ж носили назву “Германія”, однак була перейменована. Що стало причиною – чи справді злість Гітлера за давнішню поразку від гуцульських багнетів, чи бажання заохотити есесівців походженням з інших країн, мені невідомо. СС-дивізія „Вікінг” отримала № 5 („Германія” стала СС-полком № 9), з 1942 р. – це дивізія танкових гренадерів, через рік – вже танкова. Вона брала участь в нападі на СРСР, воювала на території України (Тернопіль, Житомир, Черкаси). Відтак – на Кавказі, бере участь у кривавих боях за Харків в 1942 р. Наступного року понесла величезні втрати у Черкаському котлі (50-60% особового складу). Брала участь у придушенні Варшавського повстання та в боях за Будапешт. Рештки дивізії зустріли кінець війни біля Грацу та Відня. Сьогодні у гамбурзьких казармах “Германії” розташована лікарня...

Замість післямови

У пам’ять про героїчний чин вояків 49-го гпс у вересні 1939 р. капітула військового ордену Віртуті Мілітарі 10 жовтня 1966 р. у Лондоні прийняла рішення про нагородження цього полку, разом зі ще 58 частинами ВП, Срібним Хрестом цього ордену. Оскільки прапор полку був втрачений у вирі війни, представники частини отримали 12 листопада того ж року відповідний диплом, що підтверджував вручення цієї нагороди.

Іван Гоменюк

Джерело:

Іван Гоменюк - Пустощі східноєвропейської Кліо Як гуцули Гітлера до істерики довели...

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 935 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2159186