ПЕКЕЛЬНИЙ МАРКО 

Марко Проклятий

Сідайте ж, хлопці, всі гуртом,

А ви, дівчата, геть в одділі,

Щоб не було між вами якої веремії!

А як же буде хто жартувати,

Того в потилицю будем гнати!

Мовчіть та слухайте,

Яку я вам буду казку казати:

Про хлопця-молодця, козака-яригу,

Що Марком прозивався,

Та ще й Пекельним звеличався,

За те, що у господа спасення зодбав

Та чортів у пеклі налякав.

Налякав так, що рогаті й досі від козаків втікають,

Та знай одно, що тільки лають.

А запорозький як дух почують,

То зараз в тартари мандрують!

Був собі козак Марко, ледар завзятий.

Батька й матір не поважав,

А все тільки пив та гуляв.

На вулицю до дівчат першим поспішався,

А у церкві посліднім зоставався,

Щоб мерщій можна було втікати,

Як піп на вихід почне благословляти.

З чужими жінками женихався

Та старих людей цурався.

За його буйною головою

Не було нікому спокою.

Тільки раз оцьому Марку

Святий Петро у сні з’явився,

Тоді, як він, говівши, запричастився.

«Ти тепер, — каже, — нових гріхів не маєш,

А як проснешся, то вп’ять нахапаєш,

А я ж за тебе господа благав,

Щоб він тобі на покуту час дав.

Тепер же сей час наступає,

І тобі нічого наминаться,

Та треба у пекло збираться.

А як, — рек, — там трохи побудеш,

То душі спасення здобудеш.

Та, гляди, з чортами не братайся!

А найпаче люципера цурайся:

Бо сей чортяка над чортами,

Як гетьман між козаками!» —

«А що ж мені з чортами робити:

Чи їх хрестом хрестити,

Чи тільки по шиї бити?» —

«У мене, — каже святий Петро, —

Є на тебе велика надія,

Що ти мені чортів присупониш

Та з пекла їх повигониш.

Вони козачим баглом завладіли.

І бідні козаки давно не пили й не їли,

А в запорожців нема ніякої сили,

Бо позоставались одні тільки жили.

Усі спасення у господа благають,

А чорти їх в рай не пускають:

Усі застави скрізь позапирали,

А стежки камінням позакидали.

Як же стали янголи літати

Та козаків з багла витягати,

То чорти почали їх там зачіпляти,

Щоб до нових гріхів намовляти.

У багло жінок напускали,

Щоб козаків на нові гріхи скушали.

Вже деякі почали женихаться,

Щоб у пеклі навік позостаться.

А інших стали горілкою частувати,

Щоб тільки спасення перестали прохати.

А в пекло тебе задля того посилаю,

Що спасення душі твоїй бажаю.

Будеш ти там з чортами жити

Та на послузі волю їх чинити.

А як ввіриться тобі пекельна сила,

Тоді дам тобі багато діла.

Будеш мені з пекла козаків визволяти

Та у рай застави відчиняти

Тим, що у господа милості просили

Та спасення душі заслужили,

Що від чортячих ласок жахались

І з відьмами не женихались,

І котрих чорти хотіли частувати,

А вони їм у вічі почали плювати, —

Та тих, що відьом за лопуцьки хапали

Та в пекельне огнище втягали.

От сих козаків ти будеш у рай пускати,

Де вони будуть господа прославляти».

Сказавши се, святий Петро десь дівся,

А наш Марко аж у пеклі опинився.

Його ж чорти як уздріли,

То, мов галич, кругом обсіли.

Нічого не питають,

Тільки, мов коти, хвостами виляють.

Аж ось один біс нагодився

Та з крюком до Марка схилився,

Та хотів вже йому вітання вчинити,

Щоб крюком за ребра зачепити.

Та тільки налагодивсь се зробити,

Як перестав доразу жити.

А Марко, узявши чортів крюк у руки,

Став чортів оглядати,

Чи не кинеться хто вп’ять крюком зачіпати.

А чорти так полякались,

Що аж на вище гілля позбирались

Та, як коти, зам’явкотали

І хвостами ще більш замахали.

«Се у вас, — каже Марко, — такі звичаї,

Щоб козаків так зустрічати

Та за ребра, мов собак, чіпляти?

Стривайте ж, я вас помуштрую!»

Та, сказавши, почав крюком махати

Та чортів з гілля, як груші, збивати.

Чорти ж до Марка як не наближались

І як до його вже не присікались,

Та не мали сили його зачепити,

Або чим вразити,

Бо Марка свята сила обороняла

І чортів геть відпихала.

А Марко, знай, одно — махає

Та чортів з дерев збиває.

Уже їх на гіллях зосталося трохи,

Розтікались усі, наче блохи.

А котрі по кутках поховались,

З переляку усі......

Та на все пекло так накурили,

Що зостатись там не було вже сили.

Марко хотів був уже втікати,

Коли ось сам люципер нагодився

Та, глядячи, що трохи не сказився.

«Се, — кричить, — уп’ять на той світ ганили

Та з відьмами бенкетували?

Оковитки налигались,

Що аж по пояс обідрались!

Геть беріть мені зараз мітли

Та вичищайте все відтіль!»

Один чортяка, мітлу взявши

Та до люципера пришкандибавши,

Став так йому одповідати:

«Се була у нас, пане люциперу, бійка.

Та така, що як і пекло стало,

То сього у нас ніколи не бувало!

Забрів до нас якийсь волоцюга,

Та вже ніхто, як козарлюга,

А ми хотіли йому честь чинити

Та крючми за ребра зачепити.

Як тільки цуцик заходився,

А він зараз як схопився

Та як бідолагу гепнув,

Що той доразу й ґеґнув.

Тоді почав його крюком махати

Та нас з дерев скидати,

Нівечити та клинцювати.

Багато наших, як бачите, побито,

А деякі хоч і поховались,

Та сраму на весь вік набрались». —

«А де ж се той козарлюга,

Розтриклятий волоцюга?» —

Кричить люципер, розходившись.

«Та ви бо, — каже куций, — тишче

Та держіть голову понижче!

А то він крюком раз як влучить,

То й макітру вам з шиї злущить!

Ось дивіться, пане, він за кущем прихилився

Та вже й на вас крюком намірився». —

«Ой, стривай, стривай, козаче!

Треба тут якось іначе! —

Став люципер сам прохати, —

Нічого тобі крючком махати.

Та ходім лиш до моєї хати.

Буду я тебе вітати

І, як запорожця, приймати.

За понівечених чортів не буду корити,

Бо вони справді за діло побиті:

Треба б було уперед розпитати,

А не крюком за ребра чіпляти.

Ти ж, куций, чортів поховаєш

Та з цілих шкури поздираєш,

Та у пекло даси наминати,

Щоб можна було на ремінь продати».

«Якби мене, — каже Марко, — так зустрічали,

То й не було б чортам і печалі.

Як же ти мене, люципере, вітаєш,

То я твого хліба-солі не цураюсь».

І повів люципер Марка у свій будинок,

А дорогою почав його питати,

Яка занесла у пекло нечиста мати.

«Де ж, — каже, — твоя душа дівалась,

Що від чортів відцуралась?

Тобі ще черга на світі жити

Та горілку коряками пити.

Чи, може, ти козаче, сказився,

Що у мене в пеклі опинився?» —

«Казись ти з чортами

І жінка твоя з дітками!

А як я тут опинився,

То не сам вже нагодився.

У нас на тім світі усяк знає,

Що душ чимало в пекло попадає.

А ніхто не знає, як тут у вас жити

І яку роботу треба вам робити.

От як я в вас наживуся

Та додому на той світ повернуся,

Тоді всі люди будуть знати,

Як вас з землі витуряти,

Щоб ви людей не губили

Та і пекла б нами не гатили!» —

«Та се ти, козаче, так кажеш,

Що нашої добрості не знаєш.

Якби чорти людей не звеселяли,

То вони досі усі б пропали!

Якби не чорти, чи була б у вас горілка,

І цимбали, бубни та сопілка?

Чи ви вміли б танцювати,

Весілля гаразд справляти?

А скільки чорти людям грошей позичали,

Отже ж, і досі ні шага ви не оддали!?

А не бійсь, як у жидів, що набір забирають,

Незабаром і вертають!

Бо жиди не будуть довго ждати,

А йдуть зараз позивати.

А ти думаєш, велику користь маєм

Від тих, ким ми пекло набиваєм?

На тім світі усе прогуляють,

А до нас і без штанів втікають!

А що запорожці,

Так ті прямо голі й босі,

Та ще й чортів на сміх піднімають!

«Давайте, — кажуть, — одежу, що поздіймали,

Як не хочете, щоб ми позамерзали!»

А як запитаєш, що колись брали гроші,

То вони й кажуть: «Ось, нате вам воші!»

По празникам то нас ладаном ганяють,

А цілий тиждень тютюном закликають.

А інші так нас поважають,

Що на день сторицею поминають.

Чого ж тобі, козаче, нас корити,

Як вам добре з нами жити!?» —

«Та ти, люциперу, бачу, добре милиш,

Тільки до чортів мене не похилиш!»

Увівши люципер Марка у будинок,

Став зараз прохать сідати

Та почав, звичайно, ласощами угощати.

«Їж, — каже, — ся страва — то ласощі ваші,

А не чортячі наші.

Учора чорти мої на той світ літали

Та у гетьманських кухарів накрали».

Аж ось і підручні чорти нагодились

Та з переляку по стінках потулились.

«Ви, — каже люципер, — сього козака тепер не лякайтесь,

Бо він тепер уже вас не буде бити,

А почне горілку з нами пити.

Ви ж пана Марка звеселяйте

Та у музику йому заграйте!»

Де взялась музика, загуділи бубни,

Чорти ж за роги брались

Та в дрібунець пускались.

А Марко сів на покуті ще вище

Та, знай, горілку з люципером хлище!

Чорти ж до бочок вже добрались,

Та й ні од чого не цурались.

Аж побачив Марко, що люципер почав белькотати

Та, як товаряка, мучати,

Та потихеньку додолу спустився.

А там, як у пеклі спинився,

То й почав скрізь іськати

Та пекельні багла озирати.

Розшукавши, де багло козаче,

Він почав його одміряти

Та заслонів скрізь шукати,

Що чорти крізь їх холодний огонь випускають,

А гарячий напускають.

Уздрівши ж той заслон, що чорти огонь впускають

Та своє багло охолоджають,

Він почав його відвертати

Та з інших баглів огонь туди пускати.

А чорти, знай, бенкетують

Та своєї біди не чують?

Як огонь у козачім баглі перестав палати,

Тоді почали й козаки приставати

Та гуртом помагати.

Як же послідній заслін відкрутили,

То так доразу чортів і затопили.

Чорти й не огляділись,

Як усі попеклись та поварились.

Тільки деякі з люципером повтікали,

Що біля дверей стояли.

Тоді янголи стали налітати

Та козаків з пекла визволяти,

Котрі спасення у господа зодбали

Тим, що покаяніє вчиняли.

Сто літ пекло пустувало,

І так було б і пропало,

Та козаки почали грішити

Та господа гнівити.

З сього оп’ять чорти наплодились

Та пекло почали робити,

Щоб де було козацьким гріхам жити.

А Марка й досі не забувають

Та знай одно, що тільки лають.


Пекельний Марко. — Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1885, т. XII, с. 684 — 695.

Подається за першодруком.

Віршована обробка легенди про Марка Проклятого виникла у другій половині XVIII ст. Записана вона у 1835 р. в Тенчинській станиці від 76-річного чорноморського козака Вакули Губи. Перший її публікатор П. І. Зуйченко відзначив, що список, яким він користувався, був пошкоджений. Зберігшись в усій традиції, оповідання має явні сліди бурлескно-травестійного письменства XVIII ст., близьке до віршів великоднього циклу. У ньому опрацьовано одну з мандрівних легенд про «великого грішника», який на українському грунті став простим козаком, власне перелицьовано на народний лад апокрифічне оповідання «Про збурення пекла». Легенди про Марка Пекельного у XIX ст. збирав Олекса Стороженко і використав у повісті «Марко Проклятий» (1879).

Козак Мамай та Пекельний Марко... Два образи українства. І якщо козак Мамай - це загальний збірний образ усього козацтва, то Пекельний Марко - Заклятий козак, вічний страдник-мандрівник, якого за гріхи не приймає земля. Не зовсім вірно, що Мамай існував лише в мальованому виді - є розповіді про нього як то "Козак Мамай і Смерть", є пісні про нього... Образ Мамая - символічний, в ньому закодовано характер українства. Це те, чим ми відрізняємось від інших, це наше відношення до життя, це наш стиль життя. А Марко Проклятий - це грішник який став святим. За своє життя він створив багато гріхів, та таких, що він при житті попав у пекло, але і пекло його не прийняло. Та врешті-решт він своїми подвигами досяг святости. Це дуже глибокий символічний образ. Образ того, що нема такої людини яка не може врятуватися чи спастися, так чи інакше всі отримують свою можливість для власного спасіння. Марко Проклятий пройшов через все, спробував все в житті, він еволюціонував з найнизчих інстинктів до розуміння Бога - це весь шлях людства і наочно показує, що добре, а що погано і чого треба триматись.

Якщо подивитись на ці образи, то козак Мамай - то наша Мудрість, а Марко Проклятий - то наша Надія.

Використано матеріали: Ізборнику

Контакти

З питань організації навчань:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.
  • Святослав : (+38) 095-577-7084 
  • Вітер : (+38) 050-382-0842

З питань щодо роботи сайту та форуму:

  • Email : Ця електронна адреса захищена від спам-ботів. Вам потрібно увімкнути JavaScript, щоб побачити її.

Інформація

ДОПОМОГТИ ПРОЕКТУ
На сайті 115 гостей та користувачі відсутні
Перегляди статей
2158293